Читати книгу - "Київська Русь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Похід 1111 р. завершив наступальну боротьбу руських з половцями у першому десятилітті XII ст. Після поразок кінця XI ст. Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську і Пороську оборонні лінії. Половецькі кочів’я, що наблизились до рубежів Русі, змушені були перебазуватися до глибинних районів Степу. Протягом наступних 20 років половці лише тричі будуть тривожити Русь і кожного разу зазнавати поразки.
У цьому, безперечно, заслуга антиполовецької боротьби 1103—1111 р., у якій брало участь багато давньоруських князівств. Очолювали її Святополк і Володимир Мономах, який уже багато років являвся фактично співправителем великого київського князя. Рішучий і послідовний прихильник сильної і єдиної Русі, Мономах зосередив у своїх руках майже половину її території. Його влада поширювалася на Переяславщину, Новгород, Смоленськ, обширну Ростовську землю, феодальне освоєння якої особливо активно проходило в XI — на початку XII ст. Тут поряд зі старими містами — Ростовом, Суздалем, Муромом, Рязанню, Ярославлем — виникли нові — Володимир-на-Клязьмі, Переяславль-Заліський. Переселенці з Київщини і Переяславщини на північному сході присвоювали південні назви не тільки населеним пунктам, а й річкам — Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж.
Енергійна діяльність Мономаха, спрямована на відбиття нападів половців, зміцнення єдності країни, визначила його високий авторитет — і не тільки в середовищі правлячого класу, а й простого люду, на плечі якого важким тягарем лягали міжкнязівські чвари І половецькі вторгнення.
Великий київський князь Святополк Ізяславич як державний діяч ближче стояв до Олега “Гориславича”, ніж до Мономаха. Він змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяславського князя. У внутрішніх справах також був малоініціативним. Єдине, в чому проявлялась його винахідливість, — це у визискуванні народу і накладанні нових податків. Сріблолюбивий і скупий, як характеризує його літопис В.М. Татищева, великий князь проводив політику посилення експлуатації, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’язками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Святополк викликав сильне невдоволення не лише київських низів, а й феодальних верхів, які не бажали поступатися своїм керівним становищем. Проти Святополка і його адміністрації назрівало повстання, але 16 квітня 1113 р. великий князь помер.
Храм Спаса на Берестові. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.О. Харламова
Повстання у Києві почалося після того, як Володимир Мономах черговий раз відмовився від пропозицій київського боярства зайняти великокняжий стіл. Головний удар киян був спрямований проти воєводи Путяти, правої руки Святополка, а також лихварів, чия неупорядкована і безконтрольна діяльність переповнила чашу терпіння народу. На перших порах велика земельна знать своєю мовчазною згодою, по суті, сприяла повсталим, однак у розширенні руху, який міг загрожувати і її благополуччю, зацікавлена не була. До Мономаха терміново направляють іще одну делегацію з повторним запрошенням до Києва, і при цьому, побоюючись нової відмови, вказують Мономаху на можливе розширення народного повстання. “Поиди, княже, Киеву: аще ли не поидеши, то вѣси яко много зла уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, княже, аже ти монастырѣ разъграбять”[192].
Сказане свідчить про розгубленість феодальних верхів Києва, які боялися, що з ними трапиться те саме, що з Путятою і лихварями. Вони розраховували, що саме Мономах зуміє придушити цей рух — “да вшед, уставить крамолу, сущую в людьях”, і їх сподівання виявилися небезпідставними. “Народний обранець”, як нерідко зображують Мономаха, справді усмирив повсталих: “и въшѣд утоли мятежъ и гълку в людѣх”.
Русь у період зміцнення державної єдності (перша третина XII ст.)
20 квітня 1113 р. Володимир Мономах прибув до столиці Русі і зайняв великокняжий стіл. Це було прямим порушенням вотчинного принципу Любецького з’їзду, згідно з яким Київ закріплювався за Ізяславичами, Чернігів — за Святославичами, а Переяслав — за Всеволодовичами. Щодо Києва цього принципу не будуть дотримуватись і надалі, але Мономах зробив усе, щоб не зажити лихої слави ініціатора цього порушення. До Києва він прийшов не за власним бажанням, а під тиском київського боярства. Цього разу їх вибір себе виправдав.
Володимир Мономах був найдосвідченішим державним діячем Русі останньої чверті XI — першої чверті XII ст. Він пройшов добру школу — був підручним у свого батька Всеволода. Володимир багато років жив у Переяславі і більше ніж будь-хто з своїх сучасників розумів згубні наслідки половецьких вторгнень. Йому було 15 років, коли 1068 р. половецький хан Шарукан завдав нищівної поразки руським дружинам, які водили його батько і дядьки. 16 років (1078 — 1094) Мономах правив одним із найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років (1094 — 1113) займав переяславський стіл. За цей час він пізнав радість і гіркоту поразок, зміг оцінити силу великого боярства, від чиєї волі нерідко залежали долі княжих столів.
Володимир Всеволодович народився в Києві у 1053 р. Його матір’ю була дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Марія. Батько належав до найосвіченіших людей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київська Русь», після закриття браузера.