Читати книгу - "Україна-Європа"

– Тоді залишається хіба ще Теребовля і «теребовлянська» фортеця!

– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадує Кицюня, вже коли ми підводимося. – Я тоді чекала під замком, пам'ятаєш, я тоді не говорила до тебе.

Кицюня завжди знайде, що згадати.

– То, коли ми попали під град? – вдав я, що не пам'ятаю.

– Ні, не під град. Ти тоді голосно матюкався, а скло у машині було опущене…

– А чого матюкався?

– Бо не поїхав на свою рибалку…

– Чи мав їхати на город?

– До речі, після Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?

– Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижі, як не про твою тітку та її город?

– Тоді я тебе візьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанія.

– І діти їдуть?

– Ні, поки внукові не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.

– А що, була ідея і мене не брати?

– Ну, якщо город посадиш, і посапаєш, і жуки покропиш, тоді такої ідеї не буде… Хе-хе!..

– Хе-хе! Ти ж знаєш, як я люблю городи! І я ж показував тобі французькі городи у Реймсі. Якраз тоді, коли «бус» з івано-франківськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила ті маленькі дачні будиночки?

– Ну, то були просто дачі.

– А на Марні, де я тобі показував табличку про Першу світову, де зупинили німців. І в Польщі показував…

– Ну, в Польщі, ти завжди мені їх показуєш. І де ж той твій бульвар? – переводить тему Кицюня.

– От, бачиш, а ми вже на ньому стоїмо, – роблю я коло рукою, хоча насправді ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.

Але, зрештою, яка різниця! Від річки починається пологий підйом і тут усе вже Сен-Мішель: і площа, і бульвар, і фонтан, і станція метро трохи далі.

– Десь тут на площі Сен-Мішель в часи Хемінгуея ще було кафе «Для любителів», – озираюсь я.

– «Для любителів»? – перепитує Кицюня.

– Просто для любителів, – повторюю.

– Ти помиляєшся, я також читала це його есе і пам'ятаю, що «Для любителів» було, здається, так дослівно, вигрібною ямою вулиці Муфтар, а тут було інше кафе, куди він приходив писати.

– Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо імен і цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаєш, минулого разу ми до нього так і не дійшли.

Кицюня каже: «Ну, то ходімо!» – і ми рушаємо широким тротуаром вгору.

– Сі жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б і там читати лекції, – пробую я стати на слизьке.

Вона не бариться з відповіддю.

– А якби ти хоч трохи знав французьку, трохи більше, ніж одну фразу, то міг би он розвозити замовлення, – киває вона на якогось моторікшу, що кермує чимось на подобу коробки на колесах із написом, що починається словом «Ordre».

Кицюню краще не зачіпати.

– Ми ще на цьому бульварі, здається, не цілувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у відповідь лише мовчки черкає по щоці двома пальчиками.

Це, звичайно, може означати все, що завгодно, у кращому випадку – її улюблений «воздушний».

Здається, у Хемінгуея є згадка про велосипедистку, яку він проводжав поглядом тут на бульварі початку 1920-х, і я мимохіть також починаю шукати очима велосипедистку початку 2010-х, але так і не знаходжу. І лише, коли вже втрачаю надію, звідкись збоку виїжджає юнак на велику та ще й у велосипедному шоломі. Він тримається впевнено між машин, перетинає бульвар і так само стрімко зникає за рогом. Кицюня тим часом звертає увагу на крамницю з виставленими на вітрині сорочками по п'ять евро, яка, втім, також виявляється зачиненою.

– Жаль, – каже вона, – сьогодні залишимося без покупок.

– Нічого, є ще завтра час, до Версалю, – пропоную я.

– А ти поїдеш зі мною? Не будеш бурчати?

– Звичайно, буду, але поїду… То що, йдемо далі слідами дядечка Хема, – посміхаюсь їй винувато. – Тут він ходив точно.

– Ну, мабуть, не тільки він, – кидає Кицюня.

– Звичайно, – підхоплюю я. – Гюго, Бальзак, Жорж Санд, Бельмондо з Ален Делоном! Хто там ще? Мірей Матьє з Шарлем Азнавуром, Жорж Помпіду і цей, як його? – знову вже майже виправдовуюсь.

– Комісар Жув з Фантомасом, – кидає Кицюня. – Для тебе що, так важливо, щоб пройтися цим бульваром? – починає вона спочатку.

– Щоб пройтися ним з тобою, – зображую я реверанс на краю тротуару на перетині двох бульварів Сен-Мішель і Сен-Жермен, і Кицюня знову посміхається, ні – вона просто заливається сміхом, кумедно, мабуть, вийшло.

– Дивися, бо цей зараз на тебе наїде! – притримує вона мене за лікоть від мотоцикліста, який пролітає повз нас.

У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім, а особливо з Кицюнею!

Коли зліва нарешті з'являється Капелла Сорбонни, Кицюня несподівано порівнює її з університетом у Чернівцях. Мовляв, там також головний корпус у колишній резиденції буковинського митрополита.

– Тут трохи інша історія, але нехай, – погоджуюсь я.

– О, диви, знову «МакДональдз»!

– Що, знову будемо пробувати «ріжки»?

– Ні, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парирує вона.

Кицюня часом ще ой яка дотепна!

Хоча подумки я собі загадую, чому б і не записати: «У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім…» – ну, якщо не забуду до готелю.

Ми стоїмо на розі вулиці Медичі біля якогось ресторанчика у темно-фіолетових кольорах, де і стільці у фіолетову клітинку, і скатертини, і навіть, як я встигаю помітити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивіску: «Кафе Люксембург», – і Кицюня каже, що я роблю успіхи. Парк напроти – це і є Люксембурзький сад, і ми звертаємо в першу-ліпшу алею.

Дівчата-студенти, мов горобці, повсідалися на низькій огорожі саду з хотдогами із «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публіку за столиками кафе. У самому саду, що виглядає як звичайний парк, молоді мами з колясками, оддалік стрекоче газонокосарка, товсті стовбури тополь з куцо обрізаними гілками, а зверху зграя вороння: каркають, тріпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнізда.

Ми пройшли в кінець алеї, аж до фонтану з видом на палац Медичі. Поки роздивляємося скульптури на старому фонтані й темно-сірі стіни палацу з караулом із військових на вході, де тепер, здається, засідає Сенат, біля