Читати книгу - "Забуття"

високого гостя з усякими почестями. Розум Франка не завжди був потьмарений. Коли розмова заходила на його улюблені теми, він оживав і розмірковував глибоко і ясно. Тоді в божевільному параноїкові можна було знову впізнати найпотужнішого інтелектуала Галичини, що відзначився мало не в кожній сфері людського знання, починаючи від сходознавства і закінчуючи новомодною західноєвропейською психотерапією.

Активісти, хоч як їх не відмовляв Чикаленко, організували в українському клубі на Франкову честь п’ятничний літературний вечір. Людей набилася повна зала. Подібні аншлаги клуб переживав не так часто. Франко скромно сидів перед гостями на стільчику, який завбачливо відсунули від перших рядів на безпечну відстань, щоб тендітні жіночки не знепритомніли від уїдливого смороду. Липинський привів Казимиру. Тоді вона вже була на пізньому місяці вагітності і посеред вечора мусила повертатися назад до готелю, бо від креозоту їй увесь час хотілося блювати.

Франко натомість тримався солідно і впевнено. Було видно, що він, як міг, насолоджувався дійством, бо такої громадської уваги давно не переживав, розслабився, досхочу накритикував галицьких землячків за містечковість, а «великоукраїнців» — за яловість і брак національної свідомості, а тоді, вже під самий кінець, раптом заявив, що переклав «Золотого віслюка» Апулея. Залою прокотилося здивування, мало хто вірив, що в такому стані можна перекладати з латини, інші не знали, хто такий Апулей, на що Франко дещо ображено заявив, що переклад йому дуже вдався.

— Сам Апулей приходив і розхвалив мій переклад! Так і сказав: даз іст фантастіш!

Зала розреготалася, а Липинський заплющив очі від сорому й жалю. Одну з новел «Золотого віслюка» Іван Франко справді переклав: «Амор і Псіхе» можна знайти в його п’ятдесятитомнику.

Безумство почувалося в Києві як удома. Це були Чикаленкові слова.

— Розум втрачають від безнадійної боротьби, дорогий друже, — вони з Липинським часто до пізнього вечора засиджувалися у садку Чикаленкового дому на Маріїнсько-Благовіщенській. Сторож мирно куняв на лаві під парканом. У вікнах будинку в кожній кімнаті блимкотіли вогники. Велика родина Євгена Харлампійовича складалася з п’яти дорослих дітей і підстаркуватої дружини.

— Гляньте на мою редакцію, — сказав Чикаленко. — Одна половина хвора на легені або шлунок, інша — безумна. Он старший Шемет за революцію в Лубнах і українську газету відсидів у тюрмі, а тепер сахається власної тіні. Ходить як неприкаяний по Києву і всім розказує, що за ним слідкують і хочуть вбити. Помутилося чоловікові в голові, манія переслідування, не знати, чи з того вийде. Редактор мій — Павловський — вже два рази сидів за статті в «Раді», раз місяць, раз два місяці. Єфремов — мій головний дописувач — так само. Не редакція, а збіговисько уголовників. Я й сам ловлю себе на тому, що вже звик до постійних обшуків уночі, допитів, механічно переховую важливу кореспонденцію по знайомих, у щоденниках не пишу прізвищ, щоб нікого не наражати на небезпеку, а коли чую серед ночі — чомусь завжди, гади, приходять вночі — як хтось гримає в двері, то перша думка: не забути чайник і мішечок з араґацом. Ось як я вам скажу: кожна порядна людина в Києві мусить мати чайник і порошок від блощиць про запас. Я маю і я спокійний. Чи це нормально? Це ненормально. Всі ми поставали безумцями. Нещасний Франко у своєму безумстві менше божевільний, ніж ми.

У поліційних участках, куди українську інтеліґенцію вряди-годи закривали на кілька днів для профілактики, кишіло блощицями і вошами. Коли старший син видавця, повернувшись із закордонного навчання, відразу загримів до в’язниці, Чикаленко підняв усі свої зв’язки серед високого київського начальства, щоб могти передати всередину рятівний порошок. Коли юнак виходив на короткі побачення, у його чоботах хрустіло від паразитів. Арешт був приурочений до двохсотріччя перемоги Російської імперії у битві під Полтавою. До Києва приїжджав сам цар Микола II, і столична охранка з метою как би чего не вышло загребла всіх, хто міг мати зв’язки з революціонерами. Першими попали під роздачу особи, що бували за кордоном. Чикаленко відчував вину за те, що сталося, бо, якби не сімейний скандал, син не повернувся би зі Швейцарії у такий неблагополучний час і не мусив би пересиджувати святкування у товаристві київських злодіїв і повій.

Про Чикаленків скандал Липинський дізнався одним з останніх, бо ніколи не звертав уваги на чутки і плітки. Крім того, він був дуже зайнятий «місіонерською» працею, видавав інформаційний тижневик і працював над польськомовним — із тактичних міркувань — історичним альманахом, який на двохстах сторінках мав умістити всю багатовікову еволюцію українського питання. Через брак однодумців Липинський більшість роботи виконував самотужки: писав окремі розвідки, які потім розросталися в цілі монографії, шукав відповідні тексти українських авторів і перекладав їх польською, нишпорив по архівах, копіював старовинні портрети для ілюстрацій. Двохсот сторінок явно не вистачало. Липинський коротив, креслив, потім раптом знову багато дописував, тому вихід альманаху постійно відкладався.

Паралельно він їздив центральноукраїнськими містами з лекціями для поляків, яких там мешкало доволі багато, доводячи на історичних прикладах їхню потребу самовизначитись і стати «громадянами» України. У подорожах Липинського всіляко підтримував його дядько, поляк-українофіл з-під Умані. Він власноручно розсилав запрошення знайомій польській знаті — і та приходила на лекції часто тільки з поваги до Рокицького, а саму лекцію слухала, зціпивши зуби.

— Щоб бути українцями, поляки не мусять переставати бути поляками, — із запалом переконував їх Липинський за імпровізованою трибуною. Так він, намагаючись розв’язати особистий конфлікт між походженням і покликанням, потроху доходив до «територіалізму» — ідеальної політичної концепції усього свого життя. Ця концепція виключала будь-яку класову і національну ворожнечу, бо, згідно з нею, «будуючим» елементом майбутньої держави мали стати не спільна кров, як у націоналістів, чи приналежність до спільної соціальної верстви, як у соціалістів, а спільна земля, заради інтересів якої об’єднуються всі її мешканці, незалежно від походження, мови, віри чи роду діяльності. Така проста і чітка схема подолання ворожнечі на різноетнічних українських територіях, як не дивно, спровокувала ще більшу ворожнечу. Свої лекції Липинський видав окремою книжкою, якою наробив серед поляків великого шуму. Книжку скуповували по книгарнях і знищували, а її автора називали як не дурнем, то дегенератом і німецьким агентом. Дві варшавські газети — «Kurjer Warszawski» і «Goniec» — надрукували зізнання фіктивного шпигуна, який стверджував, що український національний рух, а особливо такий собі Вацлав Ліпській (прізвище було навмисне змінено, але всі розуміли, про кого йдеться), відпрацьовують прусські марки. Журналістська підлість неймовірно вразила Липинського. «Лицарям брехні» він відповів у «Раді» гнівною заявою, в якій обіцяв потягти обидві газети до суду за наклеп.

— Ви