Читати книгу - "Виховання почуттів"

На другий день по його приїзді пані Моро після сніданку повела сина в сад.

Вона висловила радість з приводу того, що він дістав звання: адже вони не такі багаті, як про них гадають; од землі прибуток невеликий; орендарі платять погано; вона навіть мусила продати свій екіпаж. Нарешті вона з'ясувала йому їхнє становище.

Коли, овдовівши, вона вперше опинилась у тяжкій скруті, один підступний чоловік, пан Рок, позичив їй трохи грошей, а потім поновлював і відтягував терміни векселя, не погоджуючи того з нею. Несподівано він запрагнув повного розрахунку, і вона, погодившись на його умови, за сміховинну ціну віддала йому Прельську ферму. Через десять років, коли зазнав краху Меленський банк, вона втратила й свій капітал. Боячись, як би не довелося заставляти нерухоме майно, і щоб зберегти видимість колишнього життя, що може в майбутньому піти на користь синові, вона, коли знову з'явився дядечко Рок, ще раз пристала на його доводи. Але тепер вона з ним розрахувалася. Коротко кажучи: у них залишається близько десяти тисяч франків щорічного прибутку, з яких Фредерікова пайка — дві тисячі триста, все, що зосталося з родового маєтку!

— Не може бути! — вигукнув Фредерік.

Вона лише кивнула головою на знак того, що так воно і є.

Але ж дядько відпише йому щось?

В тому нема найменшої певності!

І вони мовчки пройшлися по саду. Нарешті вона пригорнула його до грудей і голосом, здушеним од сліз, мовила:

— Ох, бідолашний мій хлопчику! Мені довелося відмовитись од багатьох надій!

Він сів на лаву в затінку крислатої акації.

Її порада — влаштуватися клерком до адвоката Пруарама, який згодом передасть йому свою контору; якщо він добре поведе справи, то зможе її перепродати і знайти багату наречену.

Фредерік уже не слухав. Він несвідомо дивився просто себе поверх загорожі в сусідній сад.

Там була сама-одна рудоволоса дівчинка років дванадцяти. З ягід горобини вона зробила собі сережки; її сірий полотняний нагрудничок залишав непокритими плечі, злегка позолочені сонцем; на білій спідничині були плями від варення; у всій її істоті, напруженій і тендітній, відчувалася певна зграбність хижої звірючки. Поява незнайомця, видно, здивувала її, бо вона, тримаючи поливалку в руках, раптом стала, як укопана, і втупилась у нього ясними зеленаво-синіми очима.

— Це донька пана Рока, — сказала пані Моро. — Він недавно одружився зі своєю служницею і узаконив дитину.

VI

Зруйнований, пограбований, погублений!

Фредерік і далі сидів на лаві, ніби приголомшений ударом. Він проклинав долю, йому хотілося кого-небудь побити; і він впадав у ще більший розпач од того, що відчував себе ображеним, збезчещеним; адже він досі гадав, що батьківський статок даватиме йому з часом тисяч п'ятнадцять річного прибутку, і натяками дав це зрозуміти подружжю Арну. Тепер його матимуть за хвалька, шахрая, підозрілого пролазу, що втерся до них, сподіваючись на якісь вигоди! А вона, пані Арну, як тепер зустрітися з нею?

Зрештою, про це вже й годі думати, маючи всього лише якихось три тисячі ренти! Не може ж він завжди мешкати на п'ятому поверсі, маючи за слугу воротаря, і протягом цілого року з'являтися в тих самих нужденних чорних рукавичках, побілілих на пальцях, у засмальцьованому капелюсі й незмінному сюртуку! Ні! Ні! Ніколи! А проте жити без неї нестерпно. Щоправда, багато хто обходиться без жодних статків — між них і Делор'є; і йому видалося легкодухістю занадто зважати на такі незначні речі. Убозтво, може, стократно умножить його здібності. Він підбадьорився, думаючи про великих людей, які трудяться десь по мансардах. Душа пані Арну повинна зворушитися перед таким видовищем, і вона розчулиться. Отже, ця катастрофа кінець кінцем вийде на добре; немов землетруси, за яких відкриваються скарби, вона розбудить приховані багатства його натури. Але в усьому світі є лише одне місце, де їх можуть оцінити, — Париж! Бо, на його думку, мистецтво, наука і любов (ці три лики божества, як сказав би Пеллерен) можливі тільки в столиці.

Увечері він заявив матері, що повертається в Париж. Пані Моро була здивована й обурена. Це безглуздя, дурощі. Краще б він послухався її ради, тобто залишився з нею і став на службу в конторі. Фредерік знизав плечима: «Облишмо!» — вважаючи таку пропозицію за образливу.

Тоді добра жінка вдалася до іншого засобу. Тихо плачучи, вона зворушливим голосом почала говорити про свою самітність, про свою старість, про жертви, які вона принесла. А тепер, коли вона така нещасна, він її покидає. Під кінець, натякаючи на свою вже близьку смерть, мовила:

— Господи, почекай ще трошки! Скоро ти будеш вільний!

Ці зойки повторювалися разів двадцять на день протягом трьох місяців; воднораз його принаджували вигоди домашнього життя: він розкошував у м'якій постелі, втішався рушниками, на яких не було дірок, і, врешті, знесилений, розслаблений, словом, скорений страшною силою сумирності, Фредерік дав одвести себе до метра Пруарама.

Він не показав у нього ні знання, ні завзяття. Досі його мали за юнака з неабиякими задатками, котрий може стати гордістю департаменту. Проте всі були розчаровані.

Спершу він казав собі: «Треба повідомити пані Арну», — і цілий тиждень обмірковував листи, сповнені дифірамбів, і коротенькі цидулки в лапідарному та високому стилі. Його втримувала боязнь признатися в своїм становищі. Потім він вирішив, що краще написати її чоловікові. Арну знає життя і зможе його зрозуміти. Кінець кінцем, по двох тижнях вагання, він постановив: «Овва! Мені ж не доведеться більше зустрітися з ними. Хай забудуть мене! Принаймні я не впаду в її очах! Вона гадатиме, що я вмер, і жалкуватиме за мною… може».

А що й найрішучіші ухвали йому нічого не коштували, то він заприсягнувся ніколи не вертатися до Парижа і навіть не довідуватися про пані Арну.

Проте він шкодував за всім, аж до запаху газу й гуркоту омнібусів. Він замріяно згадував кожне слово, яке вона мовила, тембр її голосу, сяйво її очей і, вважаючи себе живим трупом, не робив уже нічого, нічогісінько.

Він уставав дуже пізно, дивився в вікно на вози, що проїжджали мимо. Особливо гнітючі були перші півроку.

Однак траплялися дні, коли він обурювався сам проти себе. Тоді він виходив із дому. Він тинявся по луках, що взимку наполовину затоплені розливом Сени. Їх розділяють ряди тополь. Де-не-де над водою зводиться місточок. Він блукав до вечора, ступаючи по жовтому листю, вдихаючи туман, перестрибуючи канави; що сильніше била в скроні кров, то шаленіша жадоба діяльності охоплювала його; кортіло стати мисливцем в Америці, слугою східного паші