Читати книгу - "Стара фортеця"

— Ідіть сюди! — вискочивши з флігеля, гукнув Петько. — Батька нема вдома, він пішов до крамнички по дратву.

Ми одразу відчули себе вільніше й сміливо пішли за Петьком до високих кущів бузку, що ростуть над скелею.

— Ламайте швидше, а я тут повартую! — сказав Маремуха, вискочивши на високий пеньок.

Бузок у Старій садибі росте чудовий, повний. Його густі, малинового кольору пелюстки дуже міцно пахнуть.

Ми з Куницею тягнемо до себе пружисті високі гілка й з хрустом обламуємо пишні пучки бузку. Пообламувані гілки відскакують назад із шумом, зачеплюючи сусідні кущі. Ми ламаємо бузок квапливо й безжально — буде лихо, якщо Петьків батько застукає нас.

Та ось букети наламано. Мій букет важкий, він трохи вогкий від першої вечірньої роси. Чим би його перев'язати, щоб не розсипався? Ну, та гаразд, перев'яжемо, ось тільки вийдемо з Старої садиби.

З букетами в руках ми бредемо по вулиці Понятовського до фортечного мосту.

Смеркає. Перші кажани нечутно линуть у нас над головами.

— Стривай-но, поглянемо, що там, — спинив нас Куниця біля вищепочаткового училища.

На дощаному паркані нашого колишнього училища наліплений свіжий, ще не просохлий петлюрівський плакат.

— Коли ж його тут вивісили? Я біг — його ще не було, — стиха сказав Маремуха.

Куниця швидко оглянувся й, зачепивши нігтями погано приклеєний верхній ріжок плаката, потяг його до себе.

— Раз! Два!

І не встигли ми зметикувати, в чому річ, серединки плаката мов не було. Куниця зім'яв цей липкий, мокрий від клейстеру клапоть паперу, шпурнув його під паркан й спокійно скомандував:

— Ходімо, хлопці!..

Ми пішли, і я позаздрив сміливості Куниці. Чому я сам не догадався зірвати петлюрівський плакат? «Боягуз! — лаяв я себе. — Такий же боягуз, як і Петько! Адже нікого не було навкруги!»

Вулиця Понятовського круто повернула ліворуч, і ми вийшли на кам'яний фортечний міст. Дошки на мосту були теплі й шершаві. Вони рипіли в нас під босими ногами. А внизу шуміла вода. Вона проривалася біля самого підніжжя мосту крізь пробитий у ньому тунель і злітала на скелі сліпучо-білим водоспадом, що шумів день і ніч.

Знаходилися в місті сміливці: вилізуть на поручні мосту й звідти, згори, «солдатиками» стрибають у киплячу під скелями воду.

Ех, та й страшно ж, мабуть, падати отак, затамувавши подих, слухати, як калатає серце, і вже напівдорозі зустрітися з холодними, що злітають догори, бризками води!

Розповідали, що колись, перш ніж покинути фортецю, турки всі свої багатства запакували в залізну скриню й потомили її в річці, під цим вируючим водоспадом. Вже багато років лежить скриня на дні, а ніхто не може підняти її, тому що найкращому плавцеві не дістати дна — така страшенна глибина в цьому місці.

Пройшли міст. Ось і фортеця. Прямовисні, високі її стіни увечері здаються ще похмурішими, таємничішими. Недарма Петько Маремуха дедалі частіше став оглядатися на всі боки.

— Я сам піду до сторожа, а то він побачить нас утрьох і перелякається. Почекайте тут, — наказав Куниця.

Чекаємо його внизу, біля підземного ходу. Чути, як грюкнули двері сторожки. За кілька хвилин Куниця підкликає мис до воріт фортеці. Вони високі, окуті залізом, справжні фортечні ворота.

Старий кривоногий сторож додержав свого слова. Він із дзвоном відімкнув висячий замок і, скинувши його з завіси, відчинив нам хвіртку. Ми з Петьком слідом за Юзиком переступили поріг фортечних воріт.

Маремуха зачепив букетом засув, і велика гілка бузку впала мені під ноги.

Тихо, крадькома, йшли ми по м'якому подорожнику глиб фортечного подвір'я. Позаду, мов револьвер, клацнув важкий замок. Це сторож, щоб не було підозри, знову замкнув ворота.

Ми пройшли повз високі черешні, низенькі, з підбіленими стовбурами яблуні, рясні, гіллясті шовковиці.

_ Тут! — сказав Юзик, показуючи Маремусі на ледь, помітний спушений горбочок під самісіньким бастіоном… — Він стояв тут, над ямою, а вони — навпроти і цілилися… А потім, коли він упав, підійшов сюди лікар Григоренко і очі йому поторкав. Ми он із тієї вежі все бачили…

Маремуха мовчки дивився на могилу. Я розв'язав свій букет, і свіжі, запашні гілочки бузку одна по одній посипалися на скопану землю.

— Зажди! — відхилив мою руку Куниця й несподівано вийняв з кишені зім'яту червону хустку. — Я китайку приніс. Такою китайкою запорожці застилали могили своїх побратимів, — сказав він і, підібравши гілки розсипаного бузку, накрив свіжу могилу ясно-червоною матерією. Вона була точно такого ж кольору, як прапор, що вдень і вночі маяв над ратушею, коли проголосили у нас Радянську владу.

Куниця добре придумав.

— Петрусь! — стиха прошепотів Куниця, звертаючись до Маремухи. — Іди до Чорної вежі, принеси звідти рівну плиту. Швидко!

Але Петько скоса глянув на темні вежі й затупцював на місці. Мабуть, йому страшнувато було йти туди, до Чорної вежі, через все пустинне подвір'я фортеці.

— Я не донесу… У мене руки болять… Нехай Василь; зі мною піде, — замурмотів Маремуха.

— Ех, ти… — з люттю відповів Куниця. — Ну, тоді біжіть удвох, а я тут залишусь.

Не прохопившись і словом, ми підкралися до високої Чорної вежі. Гостра, оточена зубчастим вінцем, її покрівля, чітко вирізнялася в передвечірньому присмерку на синюватому небі. Я подумав: «А чи не замкнув нас у фортеці сторож навмисно, щоб виказати петлюрівцям?» І мені стало моторошно від однієї цієї думки. Здалося, що фортечні стіни заворушилися й присуваються до нас дедалі ближче. От-от вони оточать нас зовсім.

— Оця? — тремтливим голосом спитав Петько, побачивши під стіною вежі прихилену білу плиту.

— Вона!..

Важка!.. Насилу пересуваючи ноги, ми пронесли плиту до Куниці.

— Посуньте на середину… — сказав він. — Та ні, не спускайте зовсім… Ось так, на вису держіть. — І, підсунувши під плиту руки, Куниця розправив червону хустку. — Треба все закрити. Петько, підійми свій край трошки. Гаразд, отак добре… Опускайте!

Ми обережно опустили кам'яну плиту на могильний горбочок. Я відчув, як вона щільно притиснула вкриту червоною матерією м'яку землю.

— Тепер давайте квіти, — прошепотів Куниця.

Порозв'язувавши букети, ми засипали гілками бузку білу могильну плиту. Могила стала ще вищою.

Сутеніло. Жовтий серп місяця висів над гостроверхою Чорною вежею.

Далеко, за Калинівським лісом, — мабуть, у Приворітті, — протяжно співали сумовиту українську пісню.

Фортеця височіла над містом, мовчазна, насторожена.

Гуркіт тряского воза, далека журлива пісня, тривожний гавкіт собак на Заріччі, швидкий тупіт копит коня на Калинівському шляху — все було чути тут особливо голосно.

Глибокі вікна фортечних веж і низькі бастіонні входи посилювали