Читати книгу - "Щоденник страченої"

Мене ніхто не може знешкодити.

Надіслати миротворців.

Ані навіть убивць.

Чому?

І чим я відрізняюся від отієї черниці, що колись пестила прутиком шкіру трави, як чоловічу шкіру? Я ж добровільний убивця власної плоті, який не потребує та й, (рештою, не заслуговує покари.

Убивця нормального ритму власного серця.

Своєї молодості.

Спокою чужого чоловіка.

Нормального життя.

Гарантованої природою старості.

Що роблять з убивцями?

На убивцю знаходять іншого вбивцю.

Доки іще чекати на рятівника?

Десь відбирають життя в нормальних людей, викрадають їх, перепродують — а тут тобі хоч би вітрець подув, а ніхто й бровою не поведе.

* * *

Сьогодні мій -надцятий день народження.

Мені ні з ким його зустрічати.

Я байдуже дивлюся на контури колись завжди гарячого ліжка — і дивно! — вже не бачу обрисів чоловічого тіла.

Уже не розгладжую простирадло, як шкіру.

Не хочу злетіти над ліжком, як птаха, не маю бажання зафільмувати зверху.

Моє ліжко вихололо, як вихолола душа, і завмерло серце.

До мене ніхто не поспішає.

Я нікого не чекаю.

Чи майже не чекаю.

Мені нікому подати горнятко води чи дрібку усмішки.

І з мене випарувалася навіть печаль. Ота, що прошуміла повз мене, як гілка, повна цвіту і листя...

На що я сподіваюся?

28 листопада

...Усе іще на ніч, розрізану двома фарами-більмами авто,

і на руку, ліниво висунуту з вікна на прощання уранці...

* * *

А про той безглуздий лист він жодного разу не обмовився.

Навіть не поцікавився, чи я отримала його.

ФІНАЛ

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗА ЩОДЕННИКОМ

...Я читала котрийсь із детективів Шкляра, не пам'ятаю який, коли у дверях провернувся ключ.

За інших обставин я би перелякалася. Тепер же — зраділа: ключ від моєї квартири мала одна людина в світі. Але ця людина так довго не провертала його в замкові, що я вже було подумала, ключ загубився і людина боїться про це признатися. А може, й гірше: людина щезла з мого життя, як щезник по опівночі, і не встигла віддати ключ.

Ось вам і актуальність проблеми ключа модного нині Василя Шкляра.

Людина стала на порозі кімнати — і в мене обірвалося серце: чоловік, за яким я вмираю більшу частину свого життя, виглядав чи то на злодія, чи на бомжа. Ні, він був гарно одягнутий, чисто виголений. Від нього пахло Фаренгейтом — запахом усіх безсердечних і корисливих людей. У руках тримав якийсь дивакуватий паперовий пакунок, так ніби ніс малолітній дитині іграшку. Але очі, його колючі очі несли в собі бомжівську недолю і боязнь злодія, який ось-ось потрапить до рук правосуддя.

Та коли чоловік подав голос, у мені зворушилася гадина страху.

Чоловік був налаштований агресивно. Не роздягаючись, став перед тахтою і довго мовчки дивився на мене. Здалося, параліч торкнувся всіх моїх членів.

Чоловік сів поруч, не спускаючи очей, і почав розмову так, як у селі чоловіки беруть бика за роги: різко, одним махом, щоб не дати бикові отямитися:

— Скажи мені, тільки скажи по правді: чого тобі не вистачало?

Я витримувала паузу, гарячково розмірковуючи, що б воно означало — прихід без попередження. Зрідка він таки робив мені нальоти, як робить КРУ в підвідомчі йому організації. Я цих перевірок не боялася: до мене додому чоловіки не приходили.

— Ти хочеш мене допитати? — іще намагалася привнести в розмову невимушеність, щоб не сказати, жартівливість.

По тому, як чоловік знову розітнув поглядом, ніби бритвою, зрозуміла, що жарти тут — ні до чого. Я мовчала, розгладжуючи ружі на хустці, якою була застелена тахта.

— Скажи мені чесно: чого тобі не вистачало всі ці роки зі мною? — наполегливість у його голосі не віщувала нічого доброго.

Я продовжувала мовчати. Лиш міцніше вгортала плечі пледом.

Чоловік узяв двома пальцями моє підборіддя і дещо підвищеним тоном запитав:

— Я приходив до тебе?

— Приходив.

— Допомагав?

— Допомагав.

— Я пропонував?

— Дещо... пропонував.

— Чого тобі треба було іще?

— Тебе.

— Ти самозакохана сліпа істеричка! — раптово закричав, замахнувшись пакунком так, ніби мав намір ударити. — Ти що, хотіла прати мені шкарпетки?

— Так, істеричка... — дивилася просто в очі. — І прати шкарпетки також. Але хіба я тебе цим шантажувала?

— Ні.

— Переслідувала?

— Ні.

— Вимагала?

— Ні.

— А чим же ж я завинила перед тобою, що ти лютуєш так, ніби я — твій найбільший ворог? Тобі мало того, що я не мала нормального життя. — Я почала загинати пальці. — Тобі мало, що на мене показували пальцями, свистіли услід і цікавилися, чи я не лесбіянка. Тобі мало, що я залишилася порожньою, як діряве відро. Що ходила злодійкою. Ти колись бодай раз був злодієм? Ти знаєш, як це — ходити з думкою, що ти злодій?! — Я не могла спинитися.

— Я тебе не силував! Не примушував! — знову закричав він. — Це ти посилала на мене якусь чортівню, і я ходив деморалізований, і в мене нічого ніде не клеїлося без тебе. І з тобою не клеїлося! Якого тобі ще злодія? Тепер увесь світ живе злодійством — і нічого.

— Ти хочеш сказати, що в тебе щось там не клеїлося через мене? Що я відьма? А в мене — клеїлося? Ти думав над цим?!

— Може, й відьма. Не знаю. Я хочу тебе позбутися. Ти — ярмо. Я не можу жити з ним. Я вже ні з ким не можу.

— То покинь мене. Чи убий. Позбудься. А заодно й мене звільниш. Бо і я вже так не можу! Покинь!

— А я ніколи й не приходив до тебе, щоб тепер тебе покидати! Я тебе лише надкушував! — з присмаком садизму прогарчав він.

Я задихнулася від люті.

— Навіщо, мерзотнику ти такий? Навіщо?!

— ... Бо ти смачна! — зареготав.

— Ти надкушував інших! А мене ти любив!

— Ну, то й що? Ти також не гребувала іншими. Я відчував, коли це траплялося. І я тебе ненавидів. Ненавидів! Розумієш? Я тебе ненавиджу, суко! Але я тебе не любив! — з усією силою відкинув мене на тахту.

Я зціпила зуби так міцно, що розболілися щелепи. Якщо я заплачу — він прокрутить ключ із того боку дверей назавжди.

Я повинна була перечекати його