Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

І враз почув голос:

— Не бійся, вони тебе скоро випустять. Нарегочуться й випустять. Це вони так розважаються.

— Хто? — спитав Грайлик, обертаючись на голос, але не бачачи у темряві нікого.

— Гетьки.

— А хто вони?

— Побачиш.

— А ви хто?

— Добриня. Знай Умійович Добриня, колишній президент Раптомандії.

— А чого ви тут?

— Ув’язнений.

— За що?

— За те, що був президентом. Розумієш, колись наша країна була Країною Приємних Несподіванок. Називалася вона так, бо жили в ній працьовиті й вигадливі майстренчуки, які щосуботи уночі робили комусь приємну несподіванку — тому нову хату гуртом збудують, тому човна змайструють, тому город оброблять… Але, крім майстренчуків, живуть у нашій країні ще й гетьки, які не працюють, нічого не роблять, лише байдикують, хуліганять і всім кричать «геть!».

І от гетьки зробили військовий переворот. Мене скинули, всіх майстренчуків позаарештовували.

До влади прийшов Гетько Перший Дурепа, який перетворив Раптомандію на Країну Неприємних Несподіванок. І тепер тут робляться лише різні капості. Але один одному гетьки, звичайно, капості робити не хочуть. І тому раз у раз просять свого приятеля Урагана-Хулігана, який скорочено зветься УХ, щоб він їм когось приніс для розваги. А тепер скажи, хто ж ти такий?

Грайлик розказав і про себе, і про Івана-Сумнівана, і про всю їхню Дитиндію. Тільки про Загу Маго не сказав, пам’ятаючи її попередження і не бажаючи нікому лиха.

— Ясно, — сказав невидимий Добриня. — Чув я про вашу Дитиндію. Гарна країна.

— Так то, значить, нас гетьки лякали, як ми тільки сюди прибули? — спитав Грайлик і розповів про їхні перші хвилини в Раптомандп.

— Гетьки, а хто ж. Розважалися!.. Отой волохатий — то Тікало-Ховало. Рогатий — Шукало-Доганяло. З довгими руками — Ловило-Хапало. А банькатий — Лякало-Страхало.

— Скажіть, а чого ви терпите цих хуліганських гетьків? Чого не повстанете, не повалите їхньої влади і не виженете їх геть із своєї країни? Адже, якщо я правильно зрозумів, майстренчуки такі вмільці, що вигадати і змайструвати якусь хитромудру зброю можуть завиграшки.

— Можуть то можуть, — зітхнув. Знай Умійович. — Але справа в тім, що усі мої майстренчуки — теж добрині. І воювати просто нездатні. Не те що вдарити когось — словом лихим образити не можуть. От і чекаємо, що УХ занесе в нашу країну того, хто порятує нас. Якогось богатиря, Котигорошка абощо. Та й ми не сидимо без діла. І в підземеллях тюремних працюємо, як не руками, то головою. Щось вигадуємо, радимося, винаходимо.

— А ви хіба разом у тюремних підземеллях сидите? — здивувався Грайлик.

— Ні, не разом. Але спілкуємося весь час. За допомогою чаривізорів, чарифонів таємних, про які гетьки не знають і які ми ще до військового перевороту по всій країні поробили. Якщо тобі треба буде порадитися зі мною, підходь до будь-якого дерева, де є дупло, і кажи — я почую і відповім. До речі, я ж зараз не поряд з тобою, а далеко. В іншому підземеллі. А побачив і почув, що з тобою трапилося, за допомогою маленького таємничого чаривізора, про який гетьки не знають і який завжди зі мною. Але стривай, он вони вже йдуть, зараз тебе випустять, — і Знай Умійович Добриня замовк.

Одразу ж нагорі прочинився люк і почувся голос:

— Гей, ти! Халамидник! Ну як злітав? Ге-ге-ге! Злякався? Вилазь!

Йому кинули мотузяну драбину, і він подерся нагору.

Там його зустріли кілька патлатих незугарних здорованів, що реготали й підстрибували від задоволення.

— От несподіванка?! Га?

— Га-арненька несподіваночка!..

— Ух, ми дали! Ой дали!

— Ге-ге-ге!

— Ге-ге-ге!

— Ге-ге-ге!

Грайлик почервонів, але, набурмосившись, сказав:

— І зовсім я не злякався.

Вони не повірили — ще більше зареготали.

— А де Іван-Сумніван? — спитав Грайлик.

Вони перезирнулися, почали підморгувати один одному, потім найбільш патлатий і незугарний підморгнув Грайлику й вигукнув:

— А це ще одна несподіванка. Ге-ге-ге!

— Ге-ге-ге-ге-ге! — зареготали всі оглушливо й противно.

Так, регочучи, вони й кинулися врізнобіч і зникли.

РОЗДІЛ VI

Зустріч з Недо

Грайлик озирнувся. Ніде нікого. Тільки пташки на деревах щебечуть.

— Іване-е! Де ти? — гукнув Грайлик. — Озовися!

Але Сумніван не озвався.

«Може, у палац забіг, сховався, не чує», — подумав Грайлик. Але до дверей підходити було небезпечно. Щоб відчинити їх, треба взятися за ручку, а візьмешся — знову провалишся.

Подряпався Грайлик до вікна, зазирнув. На вікні фіранка — нічого не видно. Оббіг Грайлик палац довкруж. Всюди вікна занавішені, і входу іншого нема.

«Ні, не міг Сумніван сховатися у палаці,— подумав Гр айлик. — Він як побачив, що я провалився, так, певне, перелякався, що подалі від палацу дременув».

За палацом починався ботанічний сад, де росли найекзотичніші дерева — пальми, банани, баобаби, секвойї та ще такі чудернацькі, яких, мабуть, Грайликів тато Усміхайло Петрович, що писав дисертацію, і то не знав. Дерева й кущі росли так буйно, так перепліталися вітами, що стояли суцільною зеленою стіною.

«От, куди він, мабуть, побіг, от де він сховався, — вирішив Грайлик. — Але як же його тут знайти, у цих джунглях?»

Він підійшов впритул до заростей і гукнув у гущину:

— Іване! Сумніване! Озовися!

Але у відповідь тільки листя шурхотіло.

«Через таку гущину й слова не долітають. Треба лізти!» І Грайлик рішуче поліз крізь хитросплетіння гілок. По землі йти було неможливо — такі хащі. Треба було дряпатися нагору і лізти по гілках, як мавпа. На деяких гілках були колючки, вони боляче дряпалися, але Грайлик не зважав, вперто продирався вперед. Перелізаючи з гілки на гілку, він ліз усе вище й вище, уважно роззираючись, і раз у раз вигукуючи: «Іване! Сумніване! Де ти?»

Лізти ставало дедалі важче. Грайлик уже втомився, вибився з сил. А на Сумнівана й натяку не було. Суцільне зелене мереживо з усіх боків.

«Це я так застряну і не виберуся звідси. І мене з’їдять які-небудь терміти абощо», — Грайлик згадав передачу по телевізору про джунглі.

Грайлика охопив відчай.

І враз він завмер. Бо несподівано крізь віти побачив жіноче обличчя. Дуже схоже на обличчя Заги Маго, але доросле. Такі ж самі короткі закручені догори, як баранячі ріжки, коси, такий же гострий скривлений рухливий ніс і веселі карі очі. Мабуть, ЇЇ мама.

— Ой! — від несподіванки прохопився Грайлик.

— Молодець! Зараз ти зустрінеш… — і, не договоривши, вона зникла. Грайлик не встиг, крім отого «ой!», і вимовити нічого. Але настрій його одразу покращав. «Зараз зустріну!» — і він подряпався далі.

Минула хвилина, друга, третя…

Перше, що побачив Грайлик, — це були