Читати книгу - "Вічник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.
– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.
Сократ промимрив, не піднімаючи повік:
– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?
Позаду почувся голос Федона, иншого учня:
– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.
– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.
– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.
– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.
– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.
– А ти б хотів, щоб заслужено?
Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.
– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?
– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.
– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.
– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?
Прибіг захеканий Есхін.
– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.
– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.
– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.
– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.
– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.
– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.
– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.
– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.
– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?
– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.
На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:
– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?
– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.
Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.
Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.
«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:
«Вставай, каранику! Доста гнити».
Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.
Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.
«Чи знаєш, хто я?» – запитав позіхаючи.
«Шугай», – несміло виповів я.
Він хіхікнув:
«Чув про мене?»
«Хто не чув».
«Добре кажеш. Боїшся мене?»
«Не знаю. Нащо я тобі?»
«І я ще сього не знаю», – знову хіхікнув. Силувано, не по-доброму.
Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.
«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.
Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі і десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. В казані над вогнем моркотіло вариво.
«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».
Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.
З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися і пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані і зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти і корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх вкупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, вдовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу і приводив із хащі ведмедя на їх засідку. Кому старх смертний, а кому сміх.
Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (в селі його кликали Никола Сюгай) і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.