Читати книгу - "Шлях Абая"

Даркембай слухав Базарали схвильовано, всією душею розуміючи, про що шкодує Базарали. Жадоба справедливої помсти, яка накопичилася в його старому серці за довгі роки приниження й гніту, з особливою силою спалахнула в ньому. Він з насолодою слухав розповідь про відважних бунтарів, сміливих, непокірних бідняків росіян, і, киваючи сивою головою, вдоволено посміхався. Коли Базарали замовк, старий обернувся до нього:

— Я бачу, ти недарма згадав усе це сьогодні. Мабуть, ти хочеш підохотити самого себе. А знаєш, що я тобі скажу, доки ми тут утрьох? — І Даркембай глянув в очі Базарали своїми гострими сірими очима.— Пам’ятаєш, адже ж ми й раніше часто говорили про бідування народу, та говорили все по-дурному. Слова так і залишались словами. Одні з нас із сльозами й стогоном ішли на заслання, інші покірливо давали зв’язати собі руки й ноги. Відомо, яка непокірність у казахів! Погаласують — і все одно аркан залишиться на нашій шиї. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів це! Подумай про себе: заміряєшся ти дуже, а б’єш слабо — оця досада й зістаріла мене! І сьогодні знову те саме? Виходить, старому Даркембаю, що вже звалився від безсилля в постіль, тільки й лишається, що помирати без будь-якої надії на майбутнє? Ні, годі вже! Якщо хочеш діяти, то дій! Коли вже помирати, то помри, хоч раз махнувши мечем!

Базарали і Абилгази вдоволено перезирнулися. Слова Даркембая сподобались Базарали, і він навіть повторив їх:

— «Заміряєшся дуже, а б’єш слабо…» Що за слова! Влучно й гостро сказано! — вигукнув віп.

— Це не слова, а удар дрючком по самісінькій голові! І важкий удар! — захоплено вигукнув Абилгази і додав: — Що ж тут говорити, Базеке? Тепер треба тільки сідати на коней… Ну, щасливої нам дороги, хай здійсняться наші бажання!

І він рвучко схопився з місця, немов перемерзлий подорожній, що хоче швидше зігрітися в русі.

Абилгази був людиною, у якої слово не розходилося з ділом, а часом діло навіть випереджало слово. Про таких людей говорять: «Попереду — гнів, а за ним — розум». Він давно збагнув, що в поході, який задумав Базарали, його місце попереду: кому ж, як не Абилгази, вести в бій жигітів? І тепер, немовби показуючи, що настав час діяти, він підвівся перший.

Було вже за північ. Друзі швидко вдягліїся і вийшли з землянки. Даркембай допоміг їм сісти на коней і благословив на той шлях, про який казав Абилгази. Старий узяв притулені до низенької огорожі два чорних шокпари[20] і підняв їх над головою.

— Я вже думав, що вони зотліють разом зі мною, що ніхто не махне ними… Візьміть їх, жигіти! Нехай ще раз злетять вони догори, нехай закляклий гнів мій впаде разом з ними на давніх ворогів!.. Ну, щасливої дороги, тигри мої! Вперед! — сказав він.

І він довго ще дивився вслід своїм друзям, які поскакали в степ.

Тим часом з боку Байгабила, з віддалених аулів жатаків, виїжджали й інші вершники. Посуваючись окремими групами по улоговинах, усі вони до світанку зібралися на осінньому кочовищі бокеншипського роду Акеспе. Їх було сорок п’ять сміливих жигітів, озброєних соїлами і шокпарами.

Зимова зоря повільно сходила над рівниною. Сніг, що йшов цілу ніч, вкрив землю товстим шаром і доходив коням до щіток. Абилгази вже пояснив тим, що зібралися, куди й чого вони їдуть, а тепер давав останні розпорядження:

— Всього вас сорок п’ять жигітів. П’ятеро — жатаки, люди з тутешніх аулів. Якщо, бог дасть, задум наш здійсниться, вам, п’ятьом, нема чого іти разом з нами до далекого Чингісу. Візьміть те, що вам дістанеться, і одразу ж повертайтеся сюди, до своїх аулів. Дайте кожній з ваших домівок свою частку і спокійно залишайтеся тут!

Потім Абилгази заговорив з жигитеками. Відділивши п’ятнадцять вершників, він пояснив їм, що вони мають робити:

— Ви в бійку не встрявайте. Ваше діло — тільки зайняти коней. Будете гнати табун через Ойкудик, через брали в передгір’я Малої Орди. Не оглядайтеся ні назад, ні на всі боки, женіть швидше! Доженемо вас після. За головного у вас буде Сержан. Чуєш, Сержан? Зрозуміли?

— Зрозуміли! Хай буде по-твоєму! — почулись швидкі відповіді.

Абилгази розсміявся:

— Оце відповідь! Я бачу, ви зараз готові до стрибка. Бадьорі, немов дикі звірі, що повалялися на білій пороші!

Потім Абилгази під’їхав до інших двадцяти п’яти жигітів. Під цими коні були міцніші, і самі вони, один в один, були молоді, дужі, рослі, як Абди і Аскар. Березові соїли, що їх тримали одні під пахвами, а дехто під ременем стремен, глухо стукались один об один. Цим жигітам Абилгази призначив інше діло:

— Ви вступите в бій. Не попадайтесь у полон. Це — перше. Помріть, але не давайтесь у руки ворогові! Якщо хтось попадеться, інші намагайтеся виручити його! Ворога ж бийте так, щоб ніхто не міг втекти і повідомити своїх про напад. Збивайте їх підряд! Це — друге. Вибивши ворога з сідла, не залишайте його коня: хапайте повід, ведіть за собою! Щоб жодного коня не залишилось у ворогів, інакше вони пошлють по допомогу! Це — третє, Нападаючи, тисніть на ворога всі натовпом, не розсипайтеся поодинці! Бийте ворогів з усієї сили, бийте так, щоб до ночі не отямились! І ще ось моє слово. Адже під вами куцохвості шкапи бідняків, а дорога наша сьогодні не кінчиться… Не раз нам доведеться кинути коней у сьомий піт. Тож, як тільки доб’ємося перелому в бою, швиденько міняйте своїх шкап на жеребців, ялових кобил, вибирайте коней найміцніших!

Потім він знову звернувся до першої групи:

— От іще що. Якщо бій буде вдалим і за нами не гнатимуться, бережіть зайняті табуни! Шлях довгий, а земля вкрита снігом. Не женіть коней як попало. В табунах буде і молодняк, і жеребні кобили — вони не витримають швидкого походу. Бережіть добро, яке піде вашим же братам!

Абилгази повернув коня до гір Шолпан і широкою риссю повів за собою обидва загони. Базарали поїхав поряд з ним.

За весь час Базарли не вимовив і слова. Досить було того, що він тут і що тепер їхав попереду всіх. З кожним із жигітів зокрема він говорив раніше, задовго до походу запалив полум’яними словами їхні серця, пробудившу них гнів і жадобу помсти.

Мета грізного походу бідняків наближалася. Швидкою риссю вершники перетяли урочище Жокен-кудиги, перевалили два-три пагорки під горою Шолпан і затрималися біля останнього пагорка, піджидаючи решту. Коли всі зібралися, Абилгази подав знак і вершники миттю злетіли за ним і за Базарали на вершину перевалу. Звідси