Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Коли над Карибським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льяґаса» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевнені — і не без підстав, звичайно, — у цілковитому розгромі остров’ян. І коли я кажу, що варту несли десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлеглі — які так відзначилися сьогодні в бою й забезпечили своїм легку перемогу — влаштували бенкет на гарматній палубі, маючи у своєму розпорядженні вино та свіже м’ясо, доставлені їм з берега. На варті стояли тільки двоє: один на носі корабля і один на кормі, — та й ті не надто пильнували, інакше вони помітили б два човни, які під прикриттям темряви легко відійшли від пристані й непомітно пришвартувалися під кормою корабля.

З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, якою дон Дієґо, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.

— Хто там? — запитав він спокійно, гадаючи, що це один із його товаришів.

— Це я, — тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.

— Це ти, Педро? — іспанець ступив крок уперед.

— Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.

— Що? — перепитав вартовий, зупиняючись.

— А ось що, — відповів Блад.

Дерев’яний гакаборт[4] був низький, і іспанця захопили зненацька. Пролунав сплеск, який зчинився, коли той ударився об воду, ледь не зачепивши один із переповнених човнів, що стояли під кормою, і більше жоден звук не сповістив про його нещасливий кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.

— Тс-с!.. — прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього. — Ходімо, тільки тихо.

За п’ять хвилин усі вони — а їх було двадцятеро — вибрались на корабель, розходячись навсібіч від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку. Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а решта хором підтягували:

— Судячи із сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву, — зауважив Блад і пошепки скомандував: — Вперед, за мною!

Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут[5]. У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли зі свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами й тесаками.

На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад із двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших підкомандою Натаніела Хаґторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.

Вилазка Блада не зайняла багато часу, і коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля не залишилось жодного вартового.

Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені у своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товариші — повновладні господарі міста — жадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих, порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але тепер скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. П’яні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.

Та ось із юрби дикунів, що оточили їх, вийшов стрункий, високий чоловік із блакитними очима на смаглявому обличчі, очима, в яких спалахнув вогник злої іронії, і звернувся до загнаних у пастку вояків чистою іспанською мовою:

— Ви вбережетеся від болю й неприємностей, якщо визнаєте себе моїми бранцями і дозволите спокійно прибрати вас від гріха подалі.

— Боже-світе! — тільки й вимовив канонір, хоча цей вигук аж ніяк не відбивав усієї глибини його подиву.

— Прошу! — сказав Блад, і відразу по цьому пани з Іспанії без подальших неприємностей під дулами одного чи двох мушкетів спустились через люк на нижню палубу.

Тоді переможці над переможцями підкріпилися тими смачними стравами, що знайшли на столі. Після тривалого вживання солоної риби та кукурудзяних коржів ці страви бідолашним здалися райською їжею. Одначе Блад стежив, щоб у всьому була міра, хоча при цьому йому й довелось виявити всю твердість характеру, на яку він тільки був здатний.

Перш ніж втішатися перемогою, треба було негайно приготуватися до подальших подій. Адже ця сутичка, хоч вона й забезпечила їм панівне становище, була тільки початком боротьби. Лишилося ще якнайкраще скористатися з такої переваги.

Готування забрали значну частину ночі. Проте їх було закінчено, перш ніж сонце визирнуло з-за хребта Хіллбей і сповістило про народження дня несподіванок. Невдовзі після того, як зійшло сонце, колишній раб, що походжав по палубі в іспанській кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив