Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

На борту фрегата панував заведений лад. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієґо та згаданими скарбами. Блад підготував усе як слід — недарма ж він служив у де Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оґлом, який — читач уже знає — служив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний рішучий чоловік викликав довіру вже самим своїм спокійним виглядом.

Дон Дієґо підвівся трапом і ступив на палубу, нічого не підозрюючи. Та й що могло викликати підозру?

Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хаґторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися мотузяним трапом на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієґо. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто із жителів Бріджтауна не бачив.

Вони разом із полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором Стідом, що сидів поруч із ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків і вбивств.

Стежачи за відплиттям човнів, барбадосці раділи, що від’їжджають їхні жорстокі вороги, і водночас їх охоплював відчай від згадки про те страшне спустошення, яке, принаймні на певний час, зруйнувало добробут і щастя маленької колонії.

Ось човни відійшли від берега. Іспанці з диким реготом усе ще глумилися зі своїх нещасних жертв. Човни пройшли вже з півдороги між пристанню й кораблем, коли раптом повітря стряс гарматний постріл.

Кругле ядро впало у воду не далі як за шість футів од переднього човна, змочивши бризками тих, що сиділи в ньому. Здивовані пірати припинили гребти й на мить замовкли. Потім в один голос вибухнули лайкою, клянучи необачність свого каноніра, якому заманулось відсалютувати на їхню честь із гармати, зарядженої ядром. Вони ще кляли його, коли друге ядро, послане влучніше, на тріски рознесло один із сусідніх човнів, і всі, хто був у ньому, загинули.

Але якщо замовкли ті, хто опинився у воді, то на інших човнах зірвався справжній вихор обурення. Звівши весла над водою і схопившись на ноги, іспанці посилали прокльони на корабель, благаючи небо й пекло сказати їм, який це божевільний дорвався до гармат.

Третій постріл розбив другий човен, спустивши на дно всіх, хто сидів у ньому. На якусь коротку мить запала лиховісна тиша, а потім серед іспанців зчинилося таке, що й сам біс не розібрав би. Усі навперебій горлали, кричали, репетували: кожен робив своє: одні кинулись пливти до берега, інші — до корабля, щоб довідатися, у чому річ. Не було ніякого сумніву, що на кораблі сталося щось серйозне, бо поки пірати лаялися та слали прокльони, два нових ядра поквиталися з третьою шлюпкою.

Рішучий Оґл мав чудову нагоду попрактикуватись і довів, що він трохи знається на артилерії. Охоплені відчаєм, іспанці полегшували його завдання, збивши свої човни докупи.

Четвертий постріл поклав край усім суперечкам. Пірати, наче змовившись, розвернулися, вірніше — тільки вдалися до спроби розвернутися, бо, не закінчивши маневру, втратили ще два човни.

Три човни, що лишилися неушкодженими, байдужі до долі тих потерпілих, хто ще тримався на воді, гребучи щосили, помчали до пристані.

Коли іспанці не могли второпати, що діється на кораблі, то ще менше розуміли це нещасні остров’яни, аж поки не побачили, як з грот-щогли «Сінко Льягаса» спустився прапор Іспанії та замайорів на ній англійський прапор. Але й тоді їхня тривога не зникла: сповненими жаху очима стежили вони за ворогами, що поверталися до берега. Адже ті могли зігнати на них злість, викликану цими незвичайними подіями.

Проте Оґл не припинив своїх вправлянь і довів, що не забув артилерійської справи. Його ядра наздоганяли втікачів. Останній човен розлетівся на тріски, ледве досягши пристані, і рештки його були поховані під градом відбитої цегли.

Таким був кінець піратської команди, яка ще десять хвилин тому, регочучи, підраховувала, по скільки песо випаде на частку кожного за участь у цьому акті злодійства. Близько шістдесяти іспанців залишилися живими, і їм пощастило дістатися до берега. Однак чи мали вони підстави радіти з цього, я не можу сказати через відсутність будь-яких записів, з яких можна було б простежити за їхньою дальшою долею. Але відсутність записів уже сама по собі красномовна. Ми знаємо, що тільки-но іспанці вибиралися на берег, як їх зв’язували, а беручи до уваги їхні злочини, я не сумніваюся, що не один із них пошкодував, чому він не потонув.

Барбадосцям не терпілося довідатись, хто ж ці таємничі рятівники, які прийшли останньої миті, щоб помститися іспанцям і зберегти для острова грабіжницький викуп у сто тисяч песо. Що «Сінко Льяґас» тепер у руках друзів, можна було не сумніватися після таких красномовних доказів. «Але хто, — запитували вони один в одного, — хто ті люди, що заволоділи кораблем, і звідки вони?» Єдине висловлене припущення скидалось на істину: це група сміливців з остров’ян вдерлася вночі на корабель і захопила його. Лишилося дізнатися, хто ж ті загадкові рятівники, і віддати їм належну шану.

Саме з таким дорученням і вирушив у супроводі двох офіцерів полковник Бішоп як повноважний представник губернатора Стіда привітати героїв, бо особисто зробити це губернаторові не дозволяло здоров’я.

Ледве ступивши з трапу на палубу, полковник побачив біля головного люка чотири