Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

— Космічні польоти відбуваються і за режиму Дампа, — повільно промовив Бульцман, — хоча не так, як пам’ятаємо ми із Джорджем з давніх часів.

— З яких часів? — запитала Геро. — А-а-а! Згадала! Ти ж мені казав! Ви прилетіли з космосу, та ще й з іншого часу! Як я могла таке забути?

Дівчинка збентежилася.

— Емпірей тимчасово заморозив твою короткотривалу пам’ять, — пояснив Бульцман. — А тепер, коли ми покинули Бульбашку, вона помалу «відмерзає».

— Але ж це підло! — образилася Геро. — Це ж моя пам’ять, а не його! Чому Емпі має право лізти в мої спогади?

— Бо Едем — не такий, як тобі здається, — сказав Джордж. — І ми маємо допомогти тобі вибратися з нього.

— До Чудесної академії? — уточнила Геро, сподіваючись почути «так». — Усе буде добре, коли ми туди доберемося, правда? Я зустріну там усіх своїх друзів з Бульбашки, ми знову будемо разом, і все буде супер.

Вона дуже хотіла почути у відповідь «так-так-так». Джордж зітхнув. Він не знав, казати їй правду чи ні. Але ж Бульцман просив не поспішати. Може, якби їм вдалося переконати Геро, що принаймні одне з того, що розповідають про Бульбашку, — не більш ніж вигадана байка, то їй було б простіше сприйняти всю правду. Крім того, йому й самому кортіло про все дізнатися.

— Бульцмане, — рішуче запитав Джордж, — то що там з космічними польотами? Що Емпі тобі розповів?

— Після того як Трелліс Дамп-другий перейняв владу від батька, космос став нелегальною зоною, — відповів Бульцман. — Корпорації хотіли впевнитися, що за ними ніхто не шпигує з космосу і не скеровує звідти ракет. Тому вони заборонили всі космічні дослідження, а людям сказали, що це даремна трата колосальних ресурсів. А насправді вони просто боялися, що хтось відбере у них владу.

— А в минулому польоти в космос, навпаки, були спільними міжнародними проектами, — сумно сказав Джордж. — А ті рухомі цятки в небі? Що це таке?

— Насправді в небі постійно щось рухається, — відповів Бульцман. — Емпірей підозрює, що режим Дампа запустив щонайменше один орбітальний апарат.

— А чому Німу про це не в курсі? — спитав Джордж. — Якщо вона така крута тітонька в Едемі?

— Бо навіть Німу не має доступу до такої засекреченої інформації, — пояснив Бульцман. — Хоч вона й міністерка науки. Це, мабуть, найбільша таємниця Едему.

— І що то за апарат? — запитав Джордж.

— Хто його зна, — відповів Бульцман. — Може, космічна станція, може, якийсь об’єкт із ракетами, а може, супутник, що шпигує за Потойбіччям. Або взагалі — три в одному.

— Ого! — здивувався Джордж. — І про це ніхто не має знати?

Геро слухала їхню розмову, роззявивши рота.

— Та ви обоє здуріли! — обурилась вона й обернулася до вікна. — Маю надію, ви знаєте, як виглядає смайлик, який надсилають хлопчикові з роботом, у яких зірвало дах.

Джордж зрозумів, що його питання про космос виявилося невдале і що спроба просвітити Геро провалилася. Дівчинка подумала, що це Джордж із Бульцманом з’їхали з рейок, а не світ.

Тим часом долішній ландшафт змінився. Суха рівнина поступилася місцем пагорбам і гірським хребтам, де теж майже нічого не росло. Автобус спритно перелетів через скелясті пасма. Вершини брунатно-червоних гір не були покриті снігом чи льодом, що прикрашали б їх, наче крем на торті.

Джорджеві знову закрутило в животі. Раптом автобус затрусило — його кинуло вниз, а потім різко вгору. Туман за вікном ставав усе густіший. Хлопець ледве бачив, куди вони летять. Але туман — то ще півбіди: вони потрапили у страшенну грозу. По шибках тарабанили важкі дощові краплі, а довкола раз у раз спалахували блискавиці, розколюючи фіолетово-сірі хмари, що накочувалися на них зусібіч.

— Ти впевнений, що цей автобус без водія вміє літати? — вигукнув Джордж після того, як той ледь не врізався у шпичак скелі, що випірнув із густого туману.

— Дуже потужна гроза, — схвильовано сказав Бульцман. — У наш час на Землі таких сильних не було. Вона викликає в мене метеорологічну тривогу!

Летючий автобус перевернувся на бік, вивернувшись від ще однієї підступної скелі, а діти й робот мало не попадали одне на одного.

— Ей! — сердито вигукнула Геро. На відміну від Джорджа, вона сиділа пристебнута й залишалася на своєму місці, коли літакобус немилосердно кидало вгору-вниз. — Я на таке не підписувалася!

— Ай! — зойкнув Джордж, вчепившись за поруччя автобуса, щоб не полетіти на другий бік, коли той знову поверне. Він мимоволі зацідив Бульцманові ногою в лице. — Ви-и-и-бач! — вигукнув він.

Нарешті автобус вирівнявся і Джордж знову вмостився у кріслі. Спочатку здавалося, що вони таки зможуть перелетіти через грозу, що вирувала довкола них з таким гуркотом, ніби розлючений велетень тупотів по Землі. Але малому летючому автобусові було не під силу тягатися з безжалісним штормом. Його кидав на всі боки вітрюган, який би й гору міг здути, жалили величезні сліпучі спалахи ясно-блакитної блискавки і шмагав дощ, що водоспадом лився з фіолетових хмар. Автобус не втримався і почав втрачати висоту. Знизившись, він летів над верхівками дерев через густий ліс — принаймні так це виглядало в густому тумані. Двигун закашляв і зачмихав. Одне крило відламалося на вітрі. Всередині кабіни пілотів було пусто: жодної панелі приладів, за яку міг би сісти реальний пілот. Більше того: було навіть незрозуміло, як відчинити двері, щоб вистрибнути.

— Ми не зможемо самі посадити автобус! — нажахано