Читати книгу - "Трудівники моря"

й без них і вирушав у путь сам. Відв'язував причальну линву, хапався за весла і плив у відкрите море. Баркас краяв носом розбурхані хвилі, злітав на їх гребені, сповзав униз, і знову здіймався над розвихреною безоднею, і мчав назустріч небезпеці. Мес Летьєрі стояв на баркасі під шквальним вітром, під дощем, освітлюваний блискавками, — лев із гривою з морського шумовиння. Нерідко він проводив цілі дні у морі під дощем та вітром, на волосину від смерті, причалюючи до суден, що зазнали катастрофи, рятуючи людей, виловлюючи вантаж, кидаючи виклик бурі.

Увечері, повернувшись додому, він плів панчохи.

Так він жив п'ятдесят років — од десяти до шістдесяти, поки чувся на силі. В шістдесят років він помітив, що вже не може підняти однією рукою ковадла в кузні Барклена — ковадло важило триста фунтів. І раптом його скував ревматизм. Довелося відмовитися від моря. Отож мес Летьєрі перейшов із віку героїчного у вік патріархальний. Став звичайнісінькою літньою людиною.

Разом з ревматизмом до нього прийшла заможність. Ці плоди праці охоче доповнюють одне одного. Заледве встигнеш розбагатіти, а вже тебе скрутило. Такий вінець життя.

А людина сподівається: «О, тепер-то поживу на славу».

На таких островах, як Гернсей, населення складається з тих, хто протягом усього життя топтав вздовж і впоперек свою нивку і протягом усього життя їздив вздовж і впоперек по світу. Це, сказати б, два типи орачів: одні орють своє поле, другі борознять океани. Мес Летьєрі належав до других. Одначе любив він і землю.

Трудився він усе своє життя. Об'їхав материк. Якийсь час він теслярував на корабельнях у Рошфорі[78], а потім у Сеті[79]. По Франції Летьєрі подорожував як тесляр-підмайстер. Йому доводилося працювати на черпалках у солеварнях Франш-Конте. Цей скромняга прожив життя шукача пригод. У Франції він навчився читати, думати, бажати. Йому довелося докласти рук до всього, і хоч би до чого він їх докладав, все робив з винятковою чесністю. В глибині душі він був моряком. Вода — його стихія. Він казав: «У мене багато риби». По суті все його життя, не рахуючи двох-трьох років, було віддане океанові — «кинуте у воду», як казав він. Мес Летьєрі плавав у великих морях, в Атлантичному і Тихому океанах, але з-поміж усіх надавав перевагу Ла-Маншеві. «Саме тут буває непереливки!» — з ніжністю вигукував він. Там він народився, там він хотів і померти. Об'їхавши разів зо два довкола світу, він набрався розуму, а повернувшись на Гернсей, осів там на стало. Тепер він подорожував тільки в Гранвіль та в Сен-Мало.

Мес Летьєрі був гернсейцем, тобто нормандцем, тобто англійцем, тобто французом. У нього було начеб чотири батьківщини, але всіх їх затопила, поглинула його найбільша вітчизна — океан. Все своє життя і скрізь він був вірним звичаям нормандських рибалок.

Це йому не заважало при нагоді проглянути книжку, почитати досхочу, знати імена філософів та поетів і побалакати, спотикаючись, на всіх мовах.

II. Його уподобання

Жільят був дикуном. Летьєрі теж далеко від нього не відійшов.

Але ці дикуни мали по-своєму витончені смаки.

Летьєрі був вибагливий щодо жіночих ручок.

Замолоду, мало не з дитинства, бувши ще напівюнгою, напівматросом, він почув фразу бальї Сюффрена: «Гарненька дівчина, але які в біса червоні в неї ручиська!» Слово адмірала за будь-яких обставин — команда. Вище реченої істини стоїть начальницький припис. Вигук бальї Сюффрена сприяв вихованню в Летьєрі смаку, він став небайдужим до білих жіночих ручок. Його ж рука — широченна лопата кольору червоного дерева — була легкою, як довбня, і ніжною, як кліщі. Ударом кулака він розколював цеглину. Він ніколи не був одружений — не хотів шукати чи не знайшов пари. Мабуть, цей моряк мріяв про ручку герцогині. Але серед рибачок Порбайля знайти таку ручку було неможливо.

Щоправда, люди подейкували, ніби він колись давно знайшов собі у Рошфорі, в Шаранті, дівчину, яка відповідала його ідеалу: у тієї кралі були гарненькі ручки. Вона повсякчас лаялася, кпила й дряпалася. До неї годі було й підступатись, її пещені нігтики, які вмить могли перетворитися на кігтики, не знали ні докору, ні страху. Ці чарівні нігтики спочатку захопили Летьєрі, але потім він стурбувався і, побоюючись, що одного чудового дня перестане бути володарем володарки його серця, не наважився донести своє кохання до дверей мерії.

Іншого разу він уподобав дівчину з Оріньї. Вже ладен був і одружитися, аж коли один місцевий добродій йому сказав: «Щиро вітаю, гарна у вас буде кізячниця». Він попросив пояснити, що означає ця похвала. Виявилось, що існує такий звичай: беруть коров'ячий гній і кидають ним об стіну. Кидати треба спеціальним способом. Коли гній сохне, він одвалюється, і ним топлять вогнища й грубки. Отакі сухі «коржі» називають кізяком. Якщо з дівки погана кізячниця, парубки не беруть її заміж. Удатність нареченої так налякала Летьєрі, що він дременув від неї. Зрештою, до кохання і любовних пригод Летьєрі ставився з грубуватою селянською філософією, з мудрістю матроса, завжди закоханого і завжди вільного; він похвалявся, що замолоду не міг устояти перед «криноліном». Те, що тепер називається «спідницею», колись називалося «криноліном». А це й означало жінку. Неотесані моряки Нормандського архіпелагу — люди не без кебети. Майже всі вони вміють читати і читають. Часто в неділю можна побачити восьмирічного юнгу, що сидить на скрутні мотузки із книжкою в руках. За всіх часів нормандські моряки мали славу пересмішників і, як тепер кажуть, були гострі на язик. Один із них, відважний лоцман Керіпель, пустив крилату фразу про Монтгомері,