Читати книгу - "Місто карликів"

Не до речі, зовсім не до речі оця дивна хвороба. Справді дивна! Адже вона цілком нормально почувається — тільки очі блищать і щоки червоні, а так — нічого, все гаразд. Сором вилежуватися отут, у чужій хаті.

Оце воно, те слово — у чужій хаті. Вона почувалася як у чужій хаті. Хоч тут народився і виріс Орест, хоч господар цієї оселі називав її ніжно і щиро донею, хоч сама вона почувалася йому дочкою. Але дім був чужим. Гарний, шляхетний старовинний будинок, він їй дуже подобався, тут усе було так, як зробила б вона сама, плануючи і будуючи. Але відчуття чужорідності не зникало. І вона знала чому.

Одягнула домашній костюм, зійшла вниз. Сходи, хоч і не круті, але таки сходи, важко, мабуть, батькові підійматися ними щоразу. Навіть добре, що вони оселилися тепер унизу, там досить кімнат для двох людей.

На кухні панувало пожвавлення — мабуть, готують сніданок, — здогадалася Софія і знову їй стало ніяково — розляглася, господиня така-сяка!

Втім, до сніданку ще не дійшло — Орест разом із батьком, засукавши рукави, активно узялися до миття посуду, ціла гора якого залишилася у раковині та на столі після вчорашнього прийняття.

— Що ви робите, хлопці! Давайте я! — Софія хотіла відібрати в Романа Тарасовича тарілку.

— Навіщо? Це моя нормальна робота, мити посуд, що тут такого? Ти краще лягай, тобі не можна! Геть звідси, кому я сказав! — гримнув майже серйозно батько. — Поки температура не спаде — до ліжка!

— Але ж я цілком добре почуваюся, нічого не болить, навіть слабкості немає! Ну, не відчуваю я цієї температури! Як вам іще пояснити!

— Я тобі поясню! Та що ж це таке, геть відбилася від рук невісточка! Оресте, хоч ти навчи її послуху! От вона у мене зараз отримає, от я її зараз… відлупцюю! — і жартома удав, що шукає пасок.

— Ну татку, котику, не треба… Я зараз картопельки почищу. М’ясо у нас іще є, правда? — зазирнула до великої чавунної каструлі.

— Я тобі почищу! До ліжка! До ліжка, бо понесу!

— Ой, куди мокрими руками! — ледве ухилилася від ляпанця по попі невісточка.

Рипнули двері.

— Оооооох, оооооох, я вмираю — а їм веселощі… Звичайно, так завжди… Хоч води б хто подав… — до одвірка немічно притулилася, майже сповзаючи униз, Віолетта Ігорівна. Нечесана, в халаті, але не бліда, млява, але цілком здорова на вигляд. — Ооооох, оооооох…

Це довге «оооооооооох» із характерним горловим стогоном, яке зазвичай супроводжувало кожен крок цієї жінки, відбило свою літеру О на стінах і вікнах, яким, мабуть, доводилося вислуховувати ці ноти, такі набридливі в своїй одноманітності, щодня, з приводу і без.

Орест не стримався, гримнув тарілкою до столу, ледве не скоротивши кількість предметів у дорогому сервізі ще на один.

Налив води у склянку, подав.

— Що це? — зітхання, неглибоке, уривчасте, поривалося стати останнім. Рука, на диво молода, з пещеною шкірою і добре доглянутими нігтями, свіженьким манікюром, ледве тримала склянку. Якби не тонке чеське скло, якого все-таки було жаль, — склянці прямий шлях на підлогу.

— Вода, — якби не лікарський досвід і не витримка хірурга, голос Ореста зрадив би почуття, які підняли б стовпчик ртуті у термометрі поза всі можливі позначки.

— Я бачу, що не смола поки що. З-під крана?

— Мінеральна.

Голос Ореста став на тон нижчим.

— Мінеральна? Звідки у нас мінеральна?

— Я привіз цілу упаковку, — знизив іще тональність, перейшовши на хроматичну гаму, голос, який ще тримався у рамках чинного законодавства.

— А чому без бульбашок? Вона справді мінеральна? — таким тоном баба Яга кликала Телесика.

Під стелею кухні прошелестіли крила гусей, які мали б когось узяти на крилята — сина чи мачуху.

— Вона справді мінеральна, але тепер таку випускають — без газу…

— А я не питиму без газу! Це все одно, що вода з-під крана!

— Гаразд, я наллю газованої.

Жестом факіра Орест розтяв пластикову упаковку газованої води. Відкрутив корок, випустивши газ зі звуком, наче злітає реактивний літак, підніс пляшку на рівень очей і налив воду. Кожна бульбашка виграла всіма барвами діамантово і кришталево у щойно вимитій і витертій до блиску склянці.

Аж тепер Софія зрозуміла, чому він завантажив багажник усім цим і на її запитання відповідав: «Згодиться в господарстві!».

— Ну, тепер добре?

— Я… Мені… Я не хочу води! З таким концертом наливай воду… комусь іншому! А я піду! Мені погано!

Це «мені погано!» виглядало фразою актриси провінційного театру — так само пафосно і так само фальшиво.

Софія не знала, як реагувати. Оце так ранок. Якщо ранкові спектаклі у цьому театрі однієї актриси такі емоційно насичені, то якою ж обіцяє бути вечірня вистава?

І це на порожньому місці. Такі штучки колись називалися провокацією. Та й тепер, видно, не втратили актуальності.

Ну, просто буря в склянці води. Чи просто «Склянка води»! Ото б сюди Аллу Демидову, Кирила Лаврова… Та й