Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Викликані ним хлопці були відставними стрільцями й рекетирами, які осіли в Новій Зеландії і на майже безіменних островах південних морів.

Вона вийшла з душу. У срібних крапельках води. У моєму, величезному для неї, тоненької і тендітної, халаті.

— Поснідаєш?

— Ні, — вона похитала головою, і три срібні краплі злетіли в повітря. — Хіба що ще один аспірин.

Я дав їй таблетку, і вона запила її, відкривши нову пляшечку мінералки.

— А скажи, — раптом промовила Марина, — ти сумував за мною?

Радше за тим, чого в нас не було.

Але я сказав:

— Звичайно.

— І як часто?

— Майже завжди.

— А… — але зрозуміти з цього «а…» хоч що-небудь було просто неможливо.

Гучний, метушливий аеропорт. Ревучі за стіною літаки. Дев’ятеро терміналів, що йдуть через блискуче поліроване скло, дев’ятеро професіоналів, що приїхали на запрошення Дмитра.

Дмитро і Сашко зустрічали їх за огорожею.

— Ми тут, — обіймаючись із деякими, а з іншими знайомлячись:

— Дмитро.

— Олександр.

— Ставр.

— Леонід.

— Максим.

— Кока Петрович.

Усі вони були високі, міцні, товстошиї. У найківських куртках, з величезними спортивними сумками і, звичайно ж, товстими золотими ланцюгами та виголеними потилицями.

— Ми їх зустріли, — подзвонив мені Дмитро.

— Не зараз, — сказав я, зиркнувши на Марину, яка фарбувала нігті на ногах.

— Що, у дитини перше похмілля? — посміхнувся Дмитро.

— У тому-то й річ, — сказав я, — що, як мені здається, далеко не перше.

З мамою-наркоманкою і татом вічнозайнятим банкіром вона могла навчитися не тільки пити. Але, перевіривши (коли вона спала) вміст Марининого рюкзака й обстеживши її кишені, я не знайшов там ні слідів трави, ні таблеток, ні навіть жодної крупинки білого порошку в складках підкладки. Хоча, якби мені тоді хтось сказав, що вона не не починала, а кинула, я б не здивувався.

— Подай, будь ласка, — попросила Марина.

— Цей?

— Так.

І я простягнув їй ще один запакований у тонку плівку комікс.

Забагато нас розкидано по всьому світу — колишніх стрільців і чудом уцілілих виконавців вироків. Ми сидимо на дозвіллі в кав’ярнях Провансу. Ми робимо ставки в бетонних колізеях Іспанії. Ми страждаємо на алергію в період цвітіння кактусів і йдемо в запій у сезони мусонних дощів… У будь-якій країні світу…

Від дванадцяти до двадцяти п’яти тисяч…

Точної цифри не знає ніхто.

Ці приїхали з Нової Зеландії та Полінезії — власники барів для аборигенів чи обнесених сіткою ділянок джунглів, де проводять «пейнтбольні війни» багаті туристи. Капітани куплених на останні гроші катамаранів і яхт. Викидайли в ресторанах. І навіть один вантажник з Веллінгтонського порту. Достатньо було Дмитрові обдзвонити їх і запевнити: «Нічого серйозного й небезпечного. Тільки імітація бойових дій», — і вони, котрі одержали від нього не тільки обіцянки, а й по двадцять п’ять тисяч доларів, одразу ж до нас приїхали.

Під своїми вигаданими колись прізвищами, що стали тепер справжніми, в англійських, австралійських, панамських і албанських паспортах. Усі без винятку вони дали обітницю: «якщо мені пощастить вибратися, то більше ніякої стрілянини й ніяких убивств із катуваннями». Вони вибралися, повірили у свою безпеку, свято зберігали дану обітницю і все-таки не зуміли відмовити собі в задоволенні згадати колишнє. Причому — знайшовши для себе виправдання: «Це ж буде тільки розіграшем, і ніхто не вмре» і «гріх буде не зустрітися зі старою братвою…»

Тим більше, їм було про що згадати. А головне — їм було чим здивувати навіть таку, нездатну по-справжньому дивуватися, істоту, як моя дочка.

— Дядько Сашко запросив нас повечеряти.

— Добре, — сказала Марина.

А вже сидячи поруч зі мною в машині, озирнувшись на мить і майже відразу