Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Це, здається, до нас.

Глянувши у дзеркало, я побачив два автомобілі з найнятими Дмитром ветеранами розбою і рекету.

Майстерність залежить від здатності зосередитися, від уміння «центрувати» енергію — зібрати своє кі в одній точці. З найвищою концентрацією досягають енергетичної повноти, і субстрат енергії починає діяти сам по собі, блискавично відгукуючись на найменший рух супротивника — без підказки розуму, суто інтуїтивно.

Вони їхали на двох орендованих автомобілях, повільно наздоганяючи нас.

— Мені пристебнутися? — запитала Маринка.

— Як хочеш, — відповів я.

— Пристебнуся.

— Тоді тримайся, — сказав я і крутонув кермом так, що задиміли задні шини нашого великовагового форда…

Нічний Нагано світився мільйонами пастельних вогнів. Його вулиці були повні перехожих, які вміють гуляти аж до ранку, а тому, щоб не викликати інтересу в роззяв та поліції, що з’являється відразу за ними, ми влаштували наші перегони на окраїні, в районі заводів.

Їздити цими вулицями було все одно, що кружляти лабіринтом із невисоких парканів, тупиків і прямих кутів.

Як колись у дитинстві на автодромі. У машинці з дротяним штирем, що іскрить за твоєю спиною.

І добре, що автомобілів-переслідувачів було тільки двоє. Якби їх було бодай на одного більше — вони мали б п’ятдесят шансів зі ста перехопити нас або замкнути в якому-небудь тупику з фосфоресціюючими ієрогліфами назви заводу чи «Цеху з переробки…» Мені довелося повернути, і я не дочитав.

— Не бійся, — сказав я Маринці.

— Ага.

Кіно як вид мистецтва з’явилося в Японії наприкінці XIX століття. З «рухомими фотографіями» (кацудо сясін) японці вперше познайомилися 1896 року, а 1899-го вже робили фільми самі.

Це був парк, темний нічний парк у самому центрі Нагано.

— Ходімо! — крикнув я Маринці, накрутивши глушник на свій пістолет.

— Гаразд.

Вона була все така ж незворушна.

— Нам доведеться бігти?

— Так!

— Тоді побігли.

І ми погнали: по темних доріжках і мостах, які гуркотіли під нами, по коліна у воді, крізь мокрі гілки, через ламкі осінні очерети.

— Обережно, — сказав мені голосом Дмитра вставлений у вухо навушник. І ми повернули убік, щоб не затоптати в кущах закоханих. — Тепер праворуч…

— Сюди! — крикнув я Марині, і ми вискочили до пластикової пагоди. До трьох новозеландців, які одразу почали в нас стріляти. Точніше, не в нас, а в паперові ліхтарики за нашими спинами.

Послизнувшись на мокрій траві, Марина впала на коліна:

— Татку! — а я, ставши над нею на широко розставлених ногах, почав стріляти.

Як вони падали! Перекидалися через голови. Розбризкували на нас калюжу, яка виявилась позаду. З класичними конвульсіями — стукотом рівних ніг об пісок.

— Старієш, — сказав навушник.

Я допоміг Маринці піднятися, і ми побігли далі. Повз мережу закусочних. Минаючи бамбукові атракціони і павільйони «закинь три кільця». Перестрибуючи через макети «міста ліліпутів». Повз Кремль, Пізанську вежу, від водоспаду Вікторія до озера Катманду.

— Зараз буде один, — сказав Дмитро.

Я перекинувся через голову й вистрелив. І найтовстіший з новозеландців сповз по ліхтарному стовпі, немов зірка стриптизу по жердині.

— Сюди!

Ми опинилися з протилежного краю парку.

Дмитро:

— Друге таксі…

Я відчинив дверцята, і Маринка заскочила на заднє сидіння.

— Поїхали!

Але японець мене не зрозумів.

— Що? — запитав він.

— Плачу втричі за швидкість…

Для повноти екзотики бракувало пралень, що диміли в ніч, і святкового ходу з танцюючими стоногими драконами. Для цього треба було їхати в Китай.

— А що це? — запитала Марина, вказуючи на величезну голову, що визирала із-за двосхилого даху.

— Повітряна куля, — важко дихаючи, сказав я і затягнув її у вузький прохід між будинками. — Якась реклама.

І притискаючи Маринку до себе, я затулив їй рот рукою, відчувши, як