Читати книгу - "Роза Вітрів"

До мене в курилку зайшов Антон, я ж як дивилася до того у вікно, так і продовжувала це робити, не зважаючи на його появу.

— А що це за. сидить у нас? — питає він, припалюючи собі.

— Що, сподобалася дівчина? Ага, вродлива дуже.— не повертаючись відказую.

— А хто це?

— Соломія — новий проект Герасимовича. Співатиме.

— В переходах чи в електричках?

— По телевізору.

— Нічого собі! — присвиснув Антон. Мені чомусь по-думалося, що після такого свисту має слідувати вибух, але запала напружена мовчанка. Не знаючи що йому казати, вчепилася п’ятірнею у велику кружку кави, яку неможливо пити із відкритими очима — ріжуть спиртні випари.

— Ти... добре відпочила? — першим ковзнув він по тиші.

— Так, дякую.

— Я тобі тут дещо приніс. Ось, дивися.— Антон простягнув мені кілька глянсових журналів про те, як марнувати свій вільний час у Києві. Наявність свіжих номерів цих видань у нашому офісі обов’язкова умова. Журнали відкриті на сторінках, де є анонс моєї виставки.— Я чув уже раніше, але не думав, що це ти і є.

— Так, буває,— погоджуюсья. З ввічливості.— Дякую.

Антон і далі стовбичить біля мене. Вдає, що нічого такого і не було. Я теж бавлюсь у цю гру. Намагаюся збагнути, чи то він дійсно через свою наївність вірить, що все буде як раніше, чи то просто вирішив не зважати.

— Ти якась не така.— мимрить він.

— Яка?

— Не смієшся, не жартуєш, наче твої бісики заснули.

— Заснули.

— Щось сталося?

— Ні, нічого не сталося,— розважливо стримуюся я. Але коньяк натщесерце бере своє, напідпитку я трішки буйна, і я виказую все: — Ти втік! Ти пішов тоді! Про що ще говорити?!

— Я.

Відштовхую його легенько, бо заступає вихід, йду та роздратовано грюкаю дверима. Немає моїх бісиків і ніколи не було. Я порожня, як пластиковий глобус.

Тоді, у п’ятницю, у галереї був невеличкий тест, чи спроможний він витерпіти мене із усією парадоксальністю та контрастністю, тест, який Антон з успіхом завалив. Виявився не таким вже і хорошим, як вперто здавалося. І враз мені стало байдуже, що він так смішно дивується, так по-собачому зазирає у вічі. І на чубчик його стало начхати.

Тим, хто не сприймає мене всю, не хоче мене всю, не кохає всю, тим немає місця поряд зі мною. Хіба що на відстані витягнутої руки.

Мені завжди здавалося, що Єжи був не стільки закоханий у мене, як у мій талант. Якщо він взагалі здатен кохати, має такий прорахунок у душевній конструкції.

Якось під час того відпочинку у Криму (так, це дійсно був чисто відпочинок, бо наші викладачі без міри залюбилися місцевими вином і морем і не мали до нас аніякого діла), в один із щедрих на цілунки сонця днів ми подалися разом писати хвилі і скелі. Власне, йшли удвох з Октябрьовим — труба нас кликала брати все нові й нові вершини. Але до нас присусідився по ходу справи Єжи.

Октябрьов трішки дратувався. Я ж йому підгавкувала, типу, так, якого зубатого дідька оцей рудий антихрист за нами плентається, тільки заважає... А сама тихесенько діставала з джинсового беґа нову пачку арахісу.

Ми зайняли стратегічні позиції поряд із мольбертами і вдавали із себе справжніх майстрів і маестро пензлярних батлів. Хизуючись одне перед одним, особливо ратоборствували хлопці, два засмаглі індики.

Єжи нишком спостерігав за тим, як я розмащувала і підтирала пальцями байстрюкові акварелі так само вправно, як шмарклі. А потім вкрай просто сказав:

— Ти дуже таланови-ита.

— Та ну.— відмахнулась я, забувши, що маю замурзані пальці, поправила пасмо, що лізло в очі, й наробила кольорової шкоди і без того нещасному, облизаному солоними вітрами обличчю.

— Я а-абсолютно чесно, ти дуже таланови-ита!

Октябрьов зі свого поста підморгує мені, встромлює пензля собі до рота й вдає, що то мундштук до сигарети, а він — така вся кокетлива дамочка, що ламається: «та ні, що ви, що ви, хі-хі, та ні-і-і...». Я гигочу з Октябрьо-ва, той у свою чергу ірже з мого бойового оздоблення на пиці. Єжи вертить туди-сюди головою, не вкурюючи, що тут твориться.

— А знаєш що! Єжи! Знаєш що, давай-но я тебе намалюю! — зістрибую зі своєї каменюки, закладаю руки за спину, розважливо прогулююся до місця, де Єжи пише свою мазанину.

— Ну, дава-ай,— відказує він. А позаду, так, щоб не бачив, Октябрьов знову грає дамочку з мундштуком, «дамочка» цюкає долонею собі по лобі й буцім втрачає свідомість.

Я знову регочу. Єжи вдає, що йому дуже любо, що всі отак постійно стібуться за його спиною.

Тоді я вперше його писала. Акварель дивиною не слухалася, ярилася як дикий мустанг, так, ніби ми з нею ніколи не