Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Перестань дивитись, як набурмосена шестирічна дитина. На противагу народній уяві, вона мертва, а якщо й блукала у часі до цього, то в неї, запевняю тебе, була б для цього важливіша мета, ніж підслуховування пліток про себе по всіх усюдах. Що ж до цієї книжки, то я пішов на завеликі витрати і клопіт, аби її дістати, та вітав себе з її придбанням, доки не усвідомив, що вона обурливо неповна. Вона просто користалася цією книжкою як пам’яткою: жодних подробиць справжніх чарів тут немає.

— Усі ті чотири заклинання, які я спробувала, чудово спрацювали, — промовила я, а він витріщився на мене.

Він не повірив мені, поки не змусив мене показати з півдесятка заклинань Яги. Вони всі були подібними: кілька слів, кілька жестів, трохи трав і всякої всячини. Ніщо конкретне не мало значення; замовляння не мали строгого порядку. Я розуміла, чому він казав, що її заклинань неможливо навчитися, бо не могла навіть згадати, що я робила, коли вимовляла їх, а тим більше — пояснити, чому я робила якийсь крок, але для мене вони були невимовною полегкістю після всіх жорстких, надмірно ускладнених заклинань, які він мені давав. Мій перший опис був правдивим: мені здавалося, ніби я проходжу ділянкою лісу, якої ще ніколи не бачила, а її словами наче гукав інший досвідчений збирач десь попереду мене: «Внизу на північному схилі є чорниці», — або: «Отут біля беріз добрі гриби», — або: «Легка дорога крізь ожину зліва». Їй було байдуже, як я доберуся до чорниць: вона лише вказувала мені потрібний напрямок і давала мені поблукати до них, розвідуючи землю в себе під ногами.

Йому це настільки сильно не подобалося, що мені його було майже шкода. Він нарешті вирішив постояти наді мною, поки я вимовляла останнє заклинання, занотовуючи кожну дрібничку, яку я робила, навіть пчих, коли я надто глибоко вдихнула над корицею, а коли я закінчила, він спробував повторити це сам. Спостерігати за ним було дуже дивно, наче у загальмованому дзеркалі, яке все прикрашало: він робив усе саме так, як зробила я, але граційніше, з ідеальною точністю, чітко вимовляючи кожен склад, який я проковтнула, та він і до половини не ді­йшов, перш ніж я здогадалася, що нічого не виходить. Я смикнулася, щоб його урвати. Він люто глянув на мене, тож я здалася та дала йому нарешті загнати себе у хащі, які я собі там уявляла, а коли він закінчив і геть нічого не сталось, я сказала:

— Ви не мали казати тут «міко».

— А ти казала! — гарикнув він.

Я безпорадно знизала плечима — не сумнівалася, що це сказала, хоч, якщо бути зовсім чесною, і не пам’ятала цього. Та пам’ятати це було не важливо.

— Коли це зробила я, це було нормально, — сказала я, — та коли це зробили ви, це було неправильно. Ніби… ви йшли стежкою, але тим часом на ній упало дерево або виросла якась жива загорода, а ви все одно наполегливо йшли уперед замість обійти це…

— Немає там жодних загород! — заревів він.

— Таке, гадаю, буває, — задумливо сказала я, говорячи в порожнечу. — Коли забагато часу проводиш на самоті в хаті та забуваєш, що живі істоти не завжди лишаються там, де їх помістили.

Він у напруженій люті наказав мені вийти з кімнати.

Тут я мушу віддати йому належне: він приндився до кінця тижня, а тоді випорпав із полиць невеличке зібрання інших книг заклинань, запорошених і невикористаних, повних неохайних заклинань, подібних до тих, які були у книзі Яги. Усі вони пішли мені до рук, наче охочі друзі. Він перебирав їх і читав десятки довідок в інших своїх книжках, і за допомогою цих знань спланував для мене курс навчання та практики. Він попередив мене про всі небезпеки вищих діянь: що заклинання може вислизнути з рук посеред процесу та дико кидатися повсюди; що можна загубитись у чарах і блукати ними, наче сном, якого можна торкнутись, тим часом як тіло вмирає від спраги; що можна спробувати вимовити заважке для себе заклинання, яке тоді висотає з людини силу, якої в неї немає. Хоча він досі не міг зрозуміти, як узагалі працюють заклинання, що мені підходять, він зробився лютим критиком моїх результатів і став вимагати, щоб я наперед казала йому, чого хотіла добитись, а коли я не могла як слід передбачити результат, він змушував мене знову й знову відпрацьовувати одне й те саме заклинання, доки в мене не виходило.

Одне слово — він намагався вчити мене, як тільки міг, і направляти мене під час блукань моїм новим лісом, хоча для нього це була незвідана територія. Мій успіх і досі був йому осоружний, не через заздрість, а з принципу: його відчуття належного порядку речей ображало те, що мої недбалі діяння справді працювали, і він однаково супився, коли я справлялася добре та коли я припускалась якоїсь очевидної помилки.

За місяць від початку мого нового навчання він зло дивився на мене, коли я билася над створенням ілюзії квітки.

— Я не розумію, — сказала я — якщо чесно, пропхинькала: це було до безглуздя важко. Мої перші три спроби мали такий вигляд, наче були виготовлені з бавовняного ганчір’я. Тепер мені вже вдалося скласти більш-менш переконливу шипшину, якщо не намагатися її понюхати. — Значно легше просто виростити квітку — нащо ж комусь морочитися?

— Річ у масштабі, — сказав він. — Запевняю тебе, що помітно легше створити ілюзію армії, ніж справжню армію. Як це взагалі працює? — бовкнув він, як це в нього часом бувало, коли йому уривався терпець від явної жахливості моїх чарів. — Ти взагалі не підтримуєш заклинання — жодних наспівів, жодного жесту…

— Я все одно надаю йому чарів. Багацько чарів, — незадоволено додала я.

Перші кілька заклинань, які не витягували з мене чари, наче висмикуючи зуби, були настільки явною полегкістю, що я майже подумала, що найгірше вже позаду: тепер, коли я розумію, як мають працювати чари — хоч що казав на цю тему Дракон, — усе буде просто. Що ж, невдовзі я стала мудрішою. Моє перше діяння живили відчай і жах, а мої наступні кілька спроб були рівнозначні першим примовам, яких він спробував мене навчити, маленьким заклинанням, котрими, як він очікував, я мала опанувати без жодних зусиль. Тож я й справді опанувала їх без жодних зусиль, а далі він немилосердно став учити мене справжніх заклинань, і все знову стало якщо не так само нестерпним, то принаймні надзвичайно важким.

— Як ти надаєш йому чарів? — запитав він крізь зуби.

— Я вже знайшла шлях! — сказала я. — Я просто лишаюся на ньому. Хіба ви не можете… його відчути? — різко спитала я і простягнула руку до нього, охопивши нею знизу квітку; він насупився й огорнув