Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Спробуй це повторити, — байдуже сказав він, злегка ворушачи пальцями, і ми непевними кроками наблизили свої ілюзії одна до одної, поки відрізнити їх одну від одної стало майже неможливо, а тоді він раптово сказав: «Ах», — саме тоді, коли мені стало трохи зрозумілим його заклинання: майже таке саме, як той дивний годинниковий механізм посеред його столу, самі блискучі металеві деталі. Я в пориві спробувала вирівняти наші діяння: уяви­ла його роботу водяним колесом млина, а свою — бурхливою водою, яка його рухає. — Що ти… — почав він, а тоді в нас раптово виникла одна-єдина троянда, і вона почала рости.

Та й не лише троянда: книжковими полицями в усіх напрямках видиралися стеблини, що обплітали стародавні томи й виходили з вікна; високі стрункі колони, з яких складалась арка дверного прорізу, загубилися серед беріз, які зростали, розкидаючи довгі пальці-гілки; по всій підлозі виростав мох і фіалки, розгорталися тендітні папороті. Усюди цвіли квіти — квіти, яких я ніколи не бачила; одні гойдалися дивовижним цвітом, а інші мали гострі кінці та яскраві кольори, і в кімнаті стало душно від їхнього аромату, від запаху товченого листя й гострих трав. Я зачудовано озирнулася довкола себе; мої чари й досі текли з легкістю.

— Ви оце мали на увазі? — запитала я його; це справді було нітрохи не важче, ніж створити одну-єдину квітку. Але він витріщався на буяння квітів довкола нас, так само здивований, як і я.

Він подивився на мене, спантеличений і вперше невпев­нений, ніби раптово натрапив на щось без підготовки. Його довгі вузькі руки огорнули мої; ми тримали троянду разом. Чари співали у мені, крізь мене; я відчувала, як бурмотіння його сили відповідає тією ж піснею. Раптом мені стало надто жарко та дивовижно ніяково. Я звільнила руки.

Я здуру уникала його весь наступний день і надто пізно усвідомила, що, якщо мені це вдалося, то він сам уникав мене, якщо раніше він жодного разу не дав мені пропустити заняття. Чому, я не хотіла думати. Я спробувала вдати, ніби це нічого не важить, ніби ми обоє просто хотіли вихідного від мого важкого навчання. Та я провела неспокійну ніч, а наступного ранку спустилася до бібліотеки з піском в очах і знервована. Коли я ввійшла, він і не глянув на мене й коротко промовив:

— Почни з «фулмкеа» на сторінці сорок третій, — назвавши зовсім інше заклинання та не підводячи голови від своєї книжки. Я радо сховалась у своїй роботі.

Ми чотири дні провели у майже повній тиші та, як мені здається, могли би провести місяць, обмінюючись не більш ніж кількома словами на день, полишені на самих себе. Та вранці четвертого дня до вежі під’їхали сани, а коли я визирнула з вікна, виявилося, що це Борис, але не один: він віз Касину матір Венсу, і вона зіщулилася на санях, а її бліде кругле обличчя дивилося на мене знизу вгору з-під шалі.

Я не бачила жодної людини з Дверніка від ночі з маяками.

Данка надіслала вогнесерце назад до Ольшанки із супроводом, який понуро зібрався з усіх селищ долини, передаючи повідомлення далі. Він приїхав до вежі у повному складі за чотири дні після того, як я повернула себе разом із Драконом назад. Ці люди, фермери й ремісники, проявили сміливість, приїхавши назустріч жаху, гіршому за те, що тільки міг уявити будь-хто з нас; і вони не поспішали повірити, що Дракон зцілився.

Бурмістрові Ольшанки навіть стало відваги вимогти від Дракона показати рану міському лікареві; той знехотя послухав і закатав рукав, показуючи блідий білий шрам, усе, що лишилося від рани, та навіть сказав чолов’язі виточити трохи крові з кінчика його пальця. Вона бризнула чисто-червоною. Але вони також привезли із собою старого священика у повних пурпурових шатах, аби той прочитав над ним благословення, що неймовірно його розлютило. «З якого дива ти займаєшся цією маячнею? — запитав він священика, якого, вочевидь, трохи знав. — Я дозволив тобі сповідати десяток заражених душ — із когось із них виросла пурпурова троянда чи, може, хтось раптово оголосив себе врятованим і очищеним? Що доброго, на твою думку, могло б вийти, якби ти проказав наді мною благословення, а я був заражений?»

«Отже, ти в порядку», — сухо промовив священик, і вони нарешті дозволили собі повірити, а бурмістр із великим полегшенням передав вогнесерце.

Але, звісно, моєму батькові та братам приїхати не дозволили; також цього не дозволили нікому з мого села, хто затужив би, побачивши, як я палаю. А ті чоловіки, які приїхали, дивилися на мене, коли я стояла поруч із Драконом, і я не знала, як назвати вирази їхніх облич. На мені знову були зручні прості спідниці, та вони, йдучи геть, усе одно дивилися на мене, без ворожості, але й не так, як будь-хто з них хоч раз поглянув би на доньку лісоруба з Дверніка. Саме так я спершу дивилася на принца Марека. А вони бачили в мені людину з казки, яка могла б проїхати повз них, на яку можна було б витріщитись, але яка була геть не з їхнього життя. Від цих поглядів мені стало неприємно. Я була рада повернутись у вежу.

Саме того дня я принесла книгу Яги в бібліотеку й вимогла від Дракона перестати вдавати, ніби хист до зцілення в мене більший, аніж до будь-яких інших заклинань, і дозволити мені навчатися таких чарів, якими я можу займатися. Написати листа я не намагалася, хоча, гадаю, Дракон і дозволив би мені його надіслати. Що б я сказала? Я повернулася додому й навіть урятувала свій дім, але там мені вже не було місця; я не могла поїхати до селища й потанцювати на сільському майдані серед друзів, так само, як шість місяців тому не могла рушити до Драконової бібліотеки й сісти за його стіл.

Утім, коли я побачила Венсине обличчя, навіть з вікна бібліотеки, я геть про це не думала. Я лишила своє діяння висіти в повітрі незавершеним, як він дуже часто наказував мені ніколи не робити, й кинулася донизу сходами. Він кричав мені услід, але його голос не долинав до мене, тому що Венси не було б тут, якби могла приїхати Кася. Я стрибками подолала останні кілька сходинок до великої зали та лише на мить зупинилася біля дверей. Я крикнула: «Ірронар, ірронар»; це було лише заклинання для розплутування складних вузликів з ниток, та ще й спотворене, але я долучила до нього багацько чарів, ніби вирішила продертися крізь зарості із сокирою замість витратити час на те, щоб знайти обхідний шлях. Двері підстрибнули, наче заскочені зненацька, та відчинилися для мене.

Я впала крізь них на коліна, що раптово