Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

підійшла до вимикача і вимкнула світло; ми опинилися в червонуватій сутіні, в якій коливалися червоні блимоти від вогню в печі. Я закурив, відчуваючи дивний смутний затишок, а може, й справді часом треба саме так: менше патякати, а більше відчувати, отож хай приходять вечори, коли ми й без розмов можемо відчути оцю чудову роз’єднану єдність, коли розмова стає, ніби вогник блимотливої свічки, а кожен зачиняється в собі і поринає в безособові хвилі напівабстрактного марення, а може, щось згадує, але вуста надто стиснені чи надто розмлоєні, щоб оповісти той спогад іншим. Зрештою, річ відома: цікаве тобі зовсім не обов’язково стає цікавим іншим; отож ми, здається, й поринали в те “цікаве собі”. Славко дивився здивованим і напівпритомним поглядом на Ларису, Лариса вряди-годи позирала на мене, я ж дивився на Артура, який і на тріскучому, майже розваленому ослінці зумів затишно вмоститися й подрімував, а коли прокидався, обводив поглядом усіх нас, ніби ми були зв’язані таємницею, до якої йому не було доступу, але все одно він її чудово знав. Я курив, поширюючи навколо себе сині хвилі, і Лариса раптом обізвалася зі свого кутка:

— Дай і мені сигарету.

Артур коротко засміявся, але потягся за сигаретою і собі, по тому сидів із заплющеними очима, вряди-годи підносячи цигарку до вуст й випускаючи колечка диму. Я дав Ларисі сигарету, і вона вправно припалила її від моєї, а потім задоволено випускала дим, з усього видно, чинила так не вперше і не вдесяте. Славко у нас не курив, тож трохи здивовано розширив очі, але за мить вони в нього знову світилися в Ларисин бік, як у щасливого бовдура.

— Натрапив на одного дивака,— заговорив нарешті він, загадково всміхаючись.— Колишній учитель, а зараз пенсіонер. Власник блискучої старої української бібліотеки, але надмірно обережний. Завів мене до нього дядько, саме той, який сидів. Були вони ще до війни друзі, дядько мій погримів, а цей якось зумів чи сховатися, чи так йому долею було написано, адже й бездоганна дробильна машина часом дає збій. І ось цей чоловік у ті страшні часи, відчуваючи дамокловий меч над головою, не знищив жодної забороненої книжки, не виривав з них портретів репресованих, не видирав титулок, навіть не витирав їхніх імен і не зачорнював. Настільки любив ті книжки, що ризикував свободою, життям, спокоєм родини, адже й рідних забирали через батька. Побачили б ви, як обережно й охайно бере він книжку в руки, як при цьому ледь тремтять йому пальці, як здмухує з неї неіснуючу куряву, розгладжує зморшки на папері і говорить про них, як про живих осіб. До мене він пройнявся довірою, і не тільки тому, що мене привів дядько, а, очевидно, через ці гральні інструменти.— Він показав на костури.— До речі, калік можна вербувати на провокаторів, їм більше довіряють.

— А може, ти ним і є? — досить грубо пожартував Артур.

Славко, однак, цього гумору не сприйняв. Він аж спалахнув, причому так, що це було видно в напівтемряві. Лариса тихо в своєму кутку засміялася: через неї він, очевидно, і спалахнув. Зробив довгу паузу, щоб заспокоїтися, а тоді й продовжив свою оповідь тихим, спокійним голосом:

— Найцікавіше те, як розповів мені дядько, що в родині його не розуміють, у нього двоє дочок, звичайних курей, які не прочитали з тієї бібліотеки жодної книжки і які між собою цвенькають по-російськи, жінка в нього також глибоко байдужа до інтересів чоловіка — добре хоч те, що жінки сприймають чоловічі дивацтва як даність,— і так само з дочками цвенькає. Він прожив тихе, стандартне життя, а, бувши вчителем, провадив ідеологічно витримані уроки, інакше його засікли б. Отже, чоловік провів ціле життя ніби в якійсь облозі, і ті книжки були для нього, як освітлена кімната серед глупої ночі, єдине місце, де він міг бути собою, гавань, де він міг припнути свій майже розтрощений духовний корабель.

— По-моєму, ти надто красиво говориш,— завовтузився, аж затріщав ослінець, Артур якимсь іржавим, недобрим голосом.— Типова філософія української печі. Пам’ятаєте в Самійленка: “Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти!”

— В тому-то й річ, що печі в нього нема,— сказав Славко,— є тільки порожня, нетоплена, але освітлена кімната — безлюдний острів в океані, клаптик холодного простору, в якому тільки й тепла, що в світлі над головою.

— Притулок хитрих боягузів,— так само іржаво сказав Артур, випускаючи дим.— Слухайте, ми сьогодні ніби позакисали. В мене пропозиція.

Лариса видимо ожила в своєму кутку, напевне, там знудилася.

— Давайте створимо таємне братство,— сказав Артур.— Ясно, що не виготовлятимемо листівок чи бомб, не вбиватимемо чиновників чи кагебістів, а просто поклянемося на дожиттєве побратимство, щоб не бути патріотами з печі. Хай це буде ніби масонська ложа, в яку прийматимемо страшенно обережно й розважно.

— Оце здорово! — сказала Лариса.— Мене до себе приймете?

— Будеш, як при жіночій полігамії? — сказав саркастично Артур.

— Не зрозуміла.

— Є таке в світі. Не тільки чоловіки тримають гарем, а подекуди й жінка має три чи й чотири чоловіки.

— І я маю з вами усіма жити? — спитала трохи обурено Лариса.

— Ну да,— показав зуби Артур.— По графіку.

Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.

— Це мені не підходить,— сказала.— Я тільки його,— показала на мене,— подружка. Чи ти хохмиш?