Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Арсен майже зразу підібрав собі куртку й хвилин десять згаяв на штани: ті, що підходили йому за зростом, висіли мішком. Ті, що сиділи більш-менш пристойно, були заледве по кісточки. Арсен вийшов зі становища, натягши вище чорні шкарпетки: зрештою, не на бал же йому йти в такому вигляді.
Увімкнувся динамік під стелею.
— Арсене, ти готовий? Тебе чекають на стенді!
— Іду…
Ступаючи по гладенькій підлозі в самих шкарпетках, він вийшов крізь двері, що вели до стенда. Опинився в майже цілковитій темряві. Срібним полотнищем мерехтів великий екран. Рухаючись навпомацки, Арсен пройшов до стола, за яким щось робив незнайомий чоловік у білому халаті, а поруч з ним височів Максим.
— Ти коли-небудь носив контактні лінзи?
— Ні…
— Тоді просто дивися вгору.
Арсен заморгав. Чоловік у білому халаті, ні слова не кажучи, тицьнув йому в око чимось мокрим.
— Обережно! — Арсен гарячково закліпав віями.
— Не дриґайся…
Друга лінза присмокталася до очного яблука. Темний світ навколо Арсена смикнувся й поплив. «Це буде крутіше за йогурт…»
На поясі в нього затягли пасок.
— Увага, зараз ти ввійдеш у гру. Створювати персонажа не треба — він уже існує, і це ти. Освойся з ігровою пластикою. Зверни увагу: твої параметри можуть змінюватися. Можна «прокачати» силу удару, тренуючись на опудалах під горою. Але якщо дуже довго будеш розгойдуватися, то хтось із суперників встигне просидіти на вершині свою хвилину й виграє…
Арсен дивився на Максима — і бачив одночасно його, чоловіка в білому халаті, який настроював монітори, стіни залу, що йшли високо вгору — і три шкали ліворуч унизу: «Витривалість», «Сила удару», «Захист».
Арсен подивився вгору, на стелю. Шкали попливли вслід за його поглядом і залишилися на колишньому місці — праворуч унизу, на краю поля зору.
— Упродовж завдання зчитуй корисну інформацію, — сказав Максим. — Як лінзи, нормально сидять, не подразнюють?
— Чого їм подразнювати, це добрі лінзи, — буркнув чоловік у білому халаті. — Так, готовність є?
— Секунду. Арсене, стань у центрі майданчика, там, де хрестик намальований. У тебе буде круговий огляд, не обмежуй собі рухів.
До Арсенового паска ззаду пристебнули гнучке залізне вудлище, схоже на телескопічну антену.
— Це кулачний бій, сам розумієш, панькатися нічого, — продовжував інструктувати Максим. — Не затримуй дихання. Агов, увімкніть там кондиціонер інтенсивніше!
— Аня й Толік за компами? — запитав Арсен. — З клавіатурою й мишкою?
— Так, вони вже готові, чекають тільки тебе… Ану, заплющ очі й секунду не дихай.
Арсен міцно заплющив очі. Й одразу здригнувся: в лице йому вдарив струмінь з балончика. Таке враження, що Максим облив його лаком для волосся.
— Що за гидота?!
— Твою міміку ми теж будемо транслювати в мережу, — задоволено промуркотів Максим, — твоє рідне обличчя, твої природні реакції. Це нешкідливо, потім умиєшся. Дайте йому хтось дзеркало…
Піднесли дзеркало. Арсен, щойно розліпив вії, побачив себе — шкіра блищала, лице здавалося темним і хитким, ніби відлитим зі ртуті.
— Готовність? — повторив чоловік у білому халаті.
— Є… Арсене, персонажі твоїх супротивників будуть портретно схожі. Ти їх упізнаєш. Тепер знов заплющ очі, щоб голова не запаморочилась. Як дам команду — розплющиш.
Арсен знову заплющив очі. Нічого не відбувалося. Він розрізняв чиєсь дихання, шарудіння одягу, ледь чутний шум кондиціонерів…
— Раз, два, три! — почувся відлік, нагадавши Арсенові дитячий майданчик. — Ти в грі!
* * *Він стояв під горою. Дзюрчала вода: поряд крутилося мірошницьке колесо. Саме колесо, без млина. Гора на вигляд була дуже крута, схил її знизу оживляв газон, ближче до вершини починався пісок, а ще вище — каміння. Вершина гори блищала круглою шапочкою льоду.
— Ні фіга собі, — сказав Арсен і не почув власного голосу.
Унизу, на краю поля зору, як і раніше мерехтіли три шкали. Кожна була заповнена тільки на одну поділку: «Витривалість 1». «Сила удару 1». «Захист 0».
Арсен подивився вниз, на своє тіло. Побачив чужі руки з непропорційно величезними кулацюрами. Спробував розслабити пальці — кулаки розтислися, Арсен бачив тепер долоні, вузлуваті й мозолясті. На його подив, долоні були пописані, наче в школяра на іспиті: «Сила є — навіщо розум?», «Морда просить каменюку», «Ну, чого витріщився?»
Він опустив руки. Переступив з ноги на ногу. Тіло слухалося. Він рушив нагору, спершу відчуваючи під ногами траву, потім пісок. Потім у нього збилося дихання: схил був дуже крутий…
З-за протилежного схилу гори з’явився хтось із його супротивників. Тепер Арсен зміг краще оцінити, який вигляд має збоку: у чужого персонажа був величезний м’язистий корпус і руки зі здоровецькими кулаками, а з одягу він мав тільки боксерські атласні труси. Голова на могутній шиї здавалася дуже маленькою, і це була голова Толіка, його об’ємний портрет.
Арсен зупинився. Толік, беззвучно ворушачи губами, посунув на нього своїм неосяжним тілом — і раптом садонув кулаком у вухо, і Арсен не встиг ухилитися.
Перед очима засвітились намальовані зірки, наче в коміксі. Арсен перекинувся, застрибав м’ячем, у наступну секунду виявив, що лежить на траві. Гула голова, бухало в грудях серце, проте болю не було. Перед очима, наче на екрані, висвітилася службова інформація: «Сила прийнятого удару один. Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: п’ятдесят дві… п’ятдесят одна… п’ятдесят… сорок дев’ять…»
Арсен устав. Гора, здавалось, була недосяжна, її крижана шапка сяяла. Крига, мабуть, слизька; ті двоє сидять за моніторами, не відчувають ні ударів, ні падінь, а тільки дивляться, як перекидаються на екрані чоловічки. Відстороненість у бойовій грі — перевага, треба було б сказати про це розробникам…
Він побачив, як Толік переможно розмахує кулаками. І в наступну секунду — як він же котиться по схилу вниз. «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — п’ятдесят шість, п’ятдесят
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цифровий, або Brevis est», після закриття браузера.