BooksUkraine.com » Фантастика » Вулиця Червоних Троянд 📚 - Українською

Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

191
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вулиця Червоних Троянд" автора Анатолій Олексійович Стась. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги / Сучасна проза / Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 167
Перейти на сторінку:
інженер, водячи олівцем по кресленню. — У решті ж деталей ніяких таємниць немає, вони відомі першому-ліпшому технікові, знайомому з нафтовою справою. Апарат випробовувався у шостій свердловині. Он вона, бачиш, біля підніжжя гори, — Бранюк показав рукою у вікно. — Це було у жовтні. Ми пустили термоінжектор зранку, він працював бездоганно. Безперервно на протязі тридцяти шести годин під ногами глухо стогнала земля, парувала. Навколо піднявся туман — було холодно, стояла осінь… Півтори доби я і мої помічники не відходили від приладів ані на хвилину. Потім я наказав перекрити газову магістраль. Живлення факела припинилося. Але полум’я не згасло, ні! Горіння тривало. Ти розумієш, що це означало? Ну, а на третю добу оператори підняли на поверхню дворядний ліфт. У мене похололи руки. Обсадна колона, труби і навіть термокамера виявилися безформними шматками металу та цегли — вони розтопилися. Температура піднялася настільки, що порода попливла, як віск. Я стояв біля свердловини, наче вкопаний. Оператори кинулися мене обіймати. Я бачив їхні радісні обличчя. Всі щось кричали, сміялися, махали кашкетами. Тільки тоді я збагнув усе… Так, це була перемога. Пласт нарешті не встояв. Ми запалили його!

— Не збагну все ж, якого дідька треба мовчати… І чому, власне, ти сказав, що сам не знаєш, коли доповідатимеш Академії наук про свою роботу?

— Не слід поспішати, Юрію. Конструкція термоінжектора проста. Але газ, газ… Ось що не дає мені спокою. Принцип дії термоінжектора ще має білі плями. На жаль, так. Після прогрівання шостої свердловини ми билися над поліпшенням конструкції. Вже готовий новий апарат. На цей раз взято спеціальний сплав жаростійких металів. Тепер апарат витримає хоч і пекло… На завтра планувалося спустити термоінжектор у свердловину № 3. Вона мертва вже понад чотири роки. Але я вирішив відкласти випробування. Відчуваю, що існує інший варіант. Розумієш? Учень ламав голову і розв’язав задачу. Все нібито як слід. Результат зійшовся з відповіддю. І все ж учитель ставить четвірку. Тільки четвірку. Чому? Тому, що шлях, яким ішов учень, не найкоротший. Мене не задовольняє саме горіння, факел, який несе термоінжектор. І це не просто примха невдоволеного винахідника. Ні. Горіння — наука складна, широка, у неї свої відхилення, винятки і закони…

— Ти починаєш здалеку, — сказав Юрій.

— Ні, ми дійшли якраз до того, про що я й хотів тобі сказати. Апарат для підігрівання нафтового пласта було винайдено набагато раніше, ніж це зробив я.

Юрій високо звів брови. Застережливим рухом Вранюк не дав йому заговорити і вів далі:

— Я гадаю, що конструкція того термоінжектора подібна до моєї, проте дещо інша. У ній повинна бути врахована та остання ланка, що для мене залишається поки що невідгаданою, і якої немає на цьому кресленні, — кивнув у бік столу інженер. — Гадаю, справа в удосконаленні процесу горіння, у принципі дії апарата. Я поставив собі за мету будь-що відтворити те, що вже існувало, але, на жаль, втрачене для нас.

— Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш, що винахід втрачено.

Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не розповідав раніше нікому.

— Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, — почав Бранюк. — Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки, від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і завжди посміхався, весело, безтурботно, — голос Бранюка змінився, став глухішим. — Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав, де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб. Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я — в місті гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин, заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у квартирі нишпорила поліція. Що шукали — не знаю. Потім батько зник. Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не хотілося, щоб я знав правду: у «Бригідки» — була така у Львові тюрма — вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його. Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от. Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію, вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди, теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися слова: «За нашу і вашу свободу!» Минули роки, і лише тоді я довідався, що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка разом з пораненим під Гвадалахарою бійцем Інтернаціональної бригади, львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою. Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина — от і вся сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії «Стандард ойл», а згодом — у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків,

1 ... 27 28 29 ... 167
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулиця Червоних Троянд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вулиця Червоних Троянд"