Читати книгу - "Слово після страти"

дерев'яних лавах. Біля стіни стояла піраміда із зброєю, бачок із краником. Вікна караульного приміщення, — а судячи з усього, це було воно, — щільно позавішувані чорними оксамитовими шторами. Видно, тут суворо дотримувалися світломаскування. Цікаві побачити, кого спіймали, есесівці посхоплювалися із своїх лав та стільців і підійшли до мене. Та ось з'явився офіцер, і всі виструнчились. Один із моїх конвоїрів відрапортував, що на посту номер двадцять сім затримано партизанського лазутчика, який намагався непомітно підповзти до об'єкта «ікс». Під час обшуку ні зброї, ні документів, ні чогось підозрілого не виявлено.

Офіцер мовчки вислухав рапорт, потім розпорядився оголосити тривогу і розбудити начальство. Залунали різкі команди. Есесівці вмить очистили приміщення. З рота в мене вийняли кляп — суконну пілотку одного з моїх конвоїрів, на руки наділи наручники і повели до начальства.

Начальство жило у маленькому будиночку поблизу караульного приміщення. Тут було всього дві кімнати, одна з яких, очевидно, правила за спальню, а друга за кабінет. Мене завели в кабінет, умебльований більш ніж скромно. На вікнах і дверях висіли важкі оксамитові штори. Шафа, письмовий стіл з телефонами, кілька дубових табуреток, на стінах портрети Гітлера і Герінга, карти Німеччини й Польщі і ще якась карта, закрита ширмочкою, — ось, либонь, і все, що впало в очі. За столом сидів молодий, гарний з себе офіцер у формі оберштурмбанфюрера[25], а обабіч нього два літні офіцери.

Оберштурмбанфюрер з цікавістю і навіть весело дивився на мене. Він змовкицьки усміхнувся і спитав:

— Партизан?

Я заперечливо похитав головою.

— Ну, це ми з'ясуємо швидко, — діловито сказав офіцер. — По-німецьки розмовляєш?

Я відповів:

— Нікс ферштеен.

— Поляк?

— Українець.

— По-польськи розумієш?

— Ні. Я українець, розмовляйте зі мною по-російськи.

— Дарма, зараз ти почнеш розуміти навіть по-китайськи. Ми з тобою швидко знайдемо спільну мову, — пообіцяв оберштурмбанфюрер і, звертаючись до моїх конвоїрів, різко скомандував: — Роздягти догола і пильно оглянути одяг.

Мене вмить роздягли, попороли піджак і штани, обмацали кожен рубчик, але, звичайно, нічого не знайшли. Після цього мене, голого, декілька разів сфотографували і, як я зрозумів, зараз розпочнуть допитувати. Ще ніколи у такому вигляді мене не фотографували й не допитували, й ще ніколи я не почувався таким безпорадним, беззахисним і нещасним. Нараз стало страшно. Та куди подінешся?

Почався допит. Оберштурмбанфюрер запитував, а один з офіцерів — кремезний здоровань з рудими щетинистими вусами — перекладав. Я розумів, що настає вирішальний момент. Зараз усе залежить від мене. Мною оволодів дивовижний спокій, думка працювала чітко і ясно. Згодом я не раз переконувався, що в хвилини смертельної небезпеки до людини приходить спокій і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс. Адже тоді в тебе більше шансів врятувати своє життя.

Я спокійно розповів, що я сирота, батьків не пам'ятаю. До війни поневірявся по країні, тікав з дитбудинків і трудових колоній. Останнім часом був у дитбудинку в Ростові. Перед приходом туди німців нас вивозили на схід, але я втік з ешелону й залишився в місті. Пізніше, коли німці відступали з Ростова, мене вивезли спершу в Харків, а потім у Німеччину. В дорозі майже не годували. Мені дуже хотілося їсти й пити, і при першій же нагоді я втік з ешелону на одній із станцій і ходив жебрав. Про свій вчинок дуже шкодую. Ніхто з поляків не захотів мене прихистити, навіть ночувати не пускали. Увечері я заблукав у лісі. Мене схопили, почали бити. А я ж нічого лихого не зробив. Відправте мене в Німеччину або залиште тут. Робитиму все, що накажете, тільки годуйте, бо я дуже охляв.

Офіцери уважно вислухали мою розповідь, після чого оберштурмбанфюрер сказав:

— Зараз ми тебе будемо бити доти, доки ти не признаєшся, як опинився тут і з якою метою, хто тебе послав. Не признаєшся — уб'ємо.

— Я розповів правду, чистісіньку правду, за що ж мене бити? — сказав я і заплакав.

Тим часом один з есесівців уже скидав ремінь, другий поставив перед столом табуретку. Як оком змигнути, він повалив мене на табуретку, затиснув мою голову поміж колін, і екзекуція почалася. Я кричав, задихаючись від болю, а кати ще більше старалися, шмагаючи моє виснажене тіло дебелою ременякою. Кілька разів я втрачав свідомість, мене відливали водою допитували і знову били.

Під час допиту в приміщення один за одним приходили офіцери й доповідали оберштурмбанфюреру, що на об'єкті нічого підозрілого не помічено. Він наказував їм пильнувати, і якщо хтось там появиться, без попередження стріляти з усіх видів зброї. Після цих коротких перерв екзекуція знову продовжувалася. З мого тіла вже сочилася кров і стікала на підлогу, але я твердо стояв на своєму.

Нарешті екзекуцію припинили. Оберштурмбанфюрер зняв трубку телефону і попросив терміново зв'язати його з якимось оберфюрером[26] Остером. Через хвилин десять різко дзенькнув телефон. Видно, на лінії був Остер, бо офіцер шанобливо виструнчився й почав доповідати, що на об'єкті «ікс» спокійно. «В результаті допиту, — казав він, — з'ясувалося, що затриманий — радянський хлопець років п'ятнадцяти. Він твердить, що втік з ешелону, в якому його везли в Німеччину, і бродяжив. Уночі нібито заблукав у лісі і випадково наткнувся на об'єкт. Здається, немає підстав не вірити його словам, бо допитували по-справжньому».

Як уже говорилося вище, я удавав, що не розумію німецької мови, а сам уважно прислухався до кожного слова — адже вирішувалася моя доля, надія на життя, що була вже зовсім погасла, знову зажевріла в мені.

Офіцер вислухав свого начальника, набрав інший номер і попросив з'єднати його з краківським гестапо. Розповівши про пригоду, він від імені Остера попросив допомогти розплутати цю справу.