Читати книгу - "Пригоди двієчника"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Закір глибоко замислився. Так глибоко, що я зазирнув йому в обличчя: чи не спить, бува, мій приятель.
— Подорожуючи по рідній країні, — сказав я, — зустрів я хлопця. Він був такий розумний, такий розумний, що я не можу навіть описати, який він був розумний. Чому, питаєш? Та тому, що він, виявляється, в кожному класі сидів по два роки. А в шостому класі — цілих три роки.
— Справді? — здивувався Закір.
— Їй-богу! — присягнувся я. — Якщо хочеш, ми теж іще по року повчимося в шостому. Разом. Займемо парту на «Камчатці», уроки вкупі будемо робити. Схочеш спати в класі, поклади голову мені на коліна і хропи на здоров'я…
— Дай руку, друже! — вигукнув Закір і підхопився в місця. — Залізне слово?
— Залізне.
Ми міцно обнялися й поклялись у вічній дружбі..
— Тепер ми з тобою як рідні брати! — вигукнув я радісно і раптом згадав, що бабуся наказувала нам з Донохон нарвати в саду персиків, повиймати з них кісточки і виставити на дах сушитися. — Ходімо, Закірджане, доведемо всім, що ми не ледарі й не ледацюги.
1 Закір довів, що він не ледар і не ледацюга — працював за трьох. Не минуло й години, як ми обірвали всі персики і знесли на дах.
— А тепер будемо розламувати їх і виймати кісточки? — спитав Закірджан.
Сонце висіло над самісінькою головою, я увесь спітнів. Тому запропонував:
— Як хочеш, можемо перепочити, Закірджане?
— Я не зморився, друже. Води, щоправда, випив би з задоволенням…
— О-о, це я тобі миттю зроблю. Айран тобі приготую…
Айран приготувати дуже просто: взяв кислого молока, збовтав добренько й розвів холодною водою. Напій виходить — куди тим усяким лимонадам!
Зробити айран легко, та не вдалося мені почастувати свого приятеля. Мене самого почастували. І не айраном. Ось послухайте, що раптом сталося.
Тільки-но я спустився з даху, чую — на вулиці голосочок дзвенить. Знайомий голосочок мого любого сусіда Арифа. Я його вже сто років не бачив. Майже від того дня, коли повернувся з мандрів.
Ариф ішов, заклавши руки за спину, з гордим виглядом розумника. «Диви, як носа дере, — подумалося мені, — наче тільки він єдиний на всьому світі вчитиметься в сьомому класі!» Але я все ж гукнув йому:
— Здоров був, Пуголовку!
Ариф кинув на мене невидющий погляд, начебто нікого поряд і не було, але зупинився.
— Куди чапаєш, Пуголовку?
— Не твоє діло! — відповів він, узявшись у боки. — Сам знаю, куди йду.
— Будь ласка, йди куди хочеш, яке мені діло! Я спитав знічев'я.
— Знаєш, а я в табір їздив! — раптом пожвавішав Ариф і ступив крок до мене. — Ти не уявляєш, як там було гарно. Купалися, засмагали, в гори ходили, у волейбол грали…
— Чи й не розваги!..
— Скажи краще: заздриш! Адже в табір посилають тільки тих, хто добре вчиться, а таких, як ти, і до воріт не підпускають.
Ох і любить же хвастати цей Ариф! Про що б не говорив — «я» та «я»! Навіть якщо й одлупцює його хтось, гордо б'є себе в груди і хвалиться, що то він побив.
— Видно, Пуголовку, видно, що тебе мало чого навчили у твоєму таборі! — сказав я спокійно, хоч руки мені таки дуже свербіли. — Задавакою був і зостався!
— Дечого навчили! — гордо випростався Ариф. — Я тепер простісінько американський фокус показати можу!
— Американський фокус? Може, мені покажеш?
Ариф похитав головою:
— Ні, тобі не покажу. Не можна.
— Чому не можна?
— Плакати будеш.
— Це я плакатиму?!
— Так, ти.
Я сміявся хвилин п'ять, доки не заболіло в животі. Ариф терпляче ждав, доки я заспокоюся.
— Гаразд, — сказав він. — Якщо даси слово, що не заплачеш, я покажу тобі американський фокус. Принеси лишень з дому хустку й мотузок. Та гляди, щоб міцний був мотузок!
Я швиденько збігав по хустку й мотузок.
— Тепер зав'яжи собі хусткою очі, — наказав Ариф, — щоб нічого не було видно.
Я зав'язав. Після цього Ариф закинув мені руки назад і теж міцно зв'язав їх.
— А це навіщо? — поцікавився я.
— Не поспішай, узнаєш. Ставай навколішки.
Я став навколішки.
— Ти мене бив минулого року? — спитав Ариф ні сіло ні впало.
— Я ж потім просив пробачення…
— Ні, ти скажи, бив чи ні?
— Бив. Нащо зараз про це згадувати! Ти показуй свій фокус, Пуголовку!
— Ось тобі «фокус»! Ось тобі «Пуголовок»!
Від першого ж удару я впав і безпорадно борсався на землі, доки Ариф, не поспішаючи, лупцював мене. Я навіть кричати не міг, бо в рот набилася ціла пригорща піску. Все б це нічого, та ось мене раптом ударило щось велике, тверде. Почувся зляканий крик:
— Ах ти, хуліган!..
Хтось розв'язав мені спершу руки, потім очі. Наді мною стояв Адилов, учитель з нашої школи. Його велосипед з покрученими спицями і зігнутим ободом валявся поряд. Адилов мовчки дивився на мене.
Я сплюнув пісок, спробував устати. Боліли ті самі ребра, які поламали мені футболісти. На них, видно, наїхав Адилов своїм велосипедом.
Навколо нас зібрались люди. І всі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди двієчника», після закриття браузера.