Читати книгу - "Четверо в яхті"

Здісь сидів з розкритим ротом. З усього сказаного він зрозумів тільки, що його в чомусь обвинувачують.

— Та ні, — промурмотів він. — Слово честі, ні.

— Ну, ну, не кажи! Де ти тепер знайдеш такого, щоб причалював з фордевінду? Тепер самі бухгалтери, бояться! Та й не дивно, бо скільки яхт розбито таким способом! Тільки Поль ще так причалює, але він нікого не вчить, після війни ніде не викладав, тепер він велика людина, задається дуже. Де ж ти його надибав?

Здісь знову почав відмовлятися. Вона не повірила йому. Тоді виступив Куцик:

— Це я, я його вчив! Перед самим від'їздом! Бачите, який учень!

Маргарита критично подивилася на Куцика. На щастя, парубок посадив решту команди по двоє на одному стільці, витягнув чарку й склянки і налив.

— Ну, чорт з вами! — крикнув він. — Другим разом ми так вас поб'ємо, що кісток не позбираєте. Вип'ємо!

Слід визнати, що і Куцик, і Здісь, і Войтек виконали цю команду без будь-якого опору. Тільки Андрійко завагався, переляканий тим, що він читав про алкоголь у газетах. Маргарита це помітила:

— Хлопець боїться? — буркнула вона. — Має рацію. Він же ще дитина. Скільки тобі років, малюк? Дванадцять?!

Я запитую у Всевишнього, чи знайдеться на цьому світі хоч один сімнадцятирічний чоловік, який на такі слова відповів би інакше, ніж Андрійко?

Він вихилив чарку до дна! Брр, як це було противно! Який гидкий запах! І пече, мов йод! У хлопця потекли сльози, все навколо попливло, затанцювало, він поперхнувся і закашлявся.

— Ось тобі, малюк! — крикнула Маргарита.

Вона швидко витерла йому очі і піднесла під ніс виделку з шматком оселедця.

Який солодкий перший шматок їжі після цілої доби абсолютного посту! Андрійко доїв оселедець, знайшов скибку хліба і ледве стримався, щоб не схопити тарілку з бігосом.

— Ну, на погибель! — крикнула Маргарита. — Поїхали!

Вони повторили цю операцію. Через десять секунд розв'язались язики. Жінка-капітан плутано пояснювала, що знає абсолютно все, що їй досить один раз глянути, і вона вже знає! Вона посилалася на Здіся, що відразу, мовляв, вгадала, хто вчив його парусному спорту, і що й хвилини не вагалася, визначаючи вік Андрійка. Куцик почав страшенно сміятися. Андрійко показав своє посвідчення, де було чорним по білому написано, що йому майже сімнадцять років. Здісь зайшовся сміхом, пояснюючи рульовому, що він ні «бе» ні «ме» не знає в мореплавстві. Один Войтек сидів спокійно і ввічливо дозволяв, щоб довгоноса Еліана годувала його з виделки.

Андрійкові, нарешті, вдалося пояснити грізній капітанші, що сімнадцятка у посвідченні — це його вік, а не право їздити сімнадцятим номером трамвая. Щасливий, він сам собі налив іще одну чарочку. Випив один, без всякої огиди, і зжер залишений кимось бігос.

Потім якось радісно стало у нього на серці. Він підвівся. Як хороше було навколо! Ця чудова їдальня! Ці люди! Ось перший скраю чоловік років тридцяти. В нього так чудово побиті окуляри в одному місці і так мило поламані в іншому. І погляд такий приємний. І офіціантка, яка саме проходить біля того чоловіка, так дотепно йому відповідає, що, мовляв, не горить!

— Ха, ха, ха! — сміється він. — Не горить, бо це ж для некурящих! Ха, ха, ха!

— Сором, ганьба! — сичить якийсь старий чорт. — Цей шмаркач напився!

— Ха, ха, ха! — Андрійко сміється ще голосніше. — Чуєте, люди! Якийсь шмаркач напився!

Тут вибухає загальний сміх. За столиком аж заходяться. Маргарита обіймає Андрійка за шию і плаче від щастя. Худий парубок намагається підкинути його догори. Все більше облич навкруги, вони трохи швидко рухаються, ніс одного перескакує на рот іншого. Це дуже кумедно. Андрійко трясеться від сміху. Слова й образи, розірвані нападами сміху, все хаотичніше доходять до його свідомості.

Ось обличчя, яке він колись бачив. Високий лоб, невеличкі, гострі очі і приємна посмішка. Важке підборіддя. Надто важке. Вже немає посмішки, щось сумне в цьому обличчі. Біла, чудово випрасувана пілотка. Хто це такий?

Худий парубок пояснює Куцику:

— Наша яхта неабияка! З пристані Герінга. Бо він мав свою пристань! Кабіна оббита палісандром! Електроосвітлення! Було, звичайно…

— Е, дрібниця! — перебиває Куцик. — Наша яхта належала самому Гітлеру! Червоне дерево! Ще й зачарована…

— Гітлеру? — кричить Андрійко. — Не може бути! Ох і хитрий ти! Нічого…

Він одразу одержує стусана під столом і з стогоном замовкає. Куцик, наче нічого не трапилося, розповідає історію про зникнення продуктів. Знову обличчя з важким підборіддям. Миле таке, доброзичливе, хоч уже немає посмішки, тільки очі бігають якось так…

З вікна подув вітер. Розігрітий запах хвої на мить витиснув задуху бігоса. І наче прояснилося в голові Андрійка: це ж той, з апельсиновим парусом!

— Ось, прошу! — кричить Андрійко. — Бачите, як ми навчилися? Вчора ви нам показали, а сьогодні ми обставили цих чортів!

Дзвінкий голосок в Андрійка, вся компанія дивиться тепер на чоловіка в білій пілотці, і той неохоче кривиться.

— Ви не вірите? Слово честі…

Андрійко вискочив із-за столика. Пішов до того. Але чоловік у пілотці встав, гнівно взяв хлопця за плече і штовхнув назад.

— Проспись спочатку, шмаркач! — сказав він і рушив до дверей.

Андрійко повернувся до жінки-капітана. На якусь мить він розгубився. Потім почув уривок розмови, яка його знову розвеселила.

— Слово честі! — кричав Куцик. — Це я, це я навчив його!

— А ви самі на яких курсах вчилися? — запитала Маргарита.

— Я був, на шести курсах був. Не вірите? Ха, ха, ха! — Куцик почав лічити на пальцях: — Перші — передовиків здоров'я; другі — передовиків освіти; треті — передовиків культури; четверті — загально-організаційні; п'яті — інструкторів перепідготовки передовиків здоров'я. Шості… Чорт його знає,