Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Що це за каперси?

Продавщиця показала їм скляну баночку, наповнену зеленими кульками, які розміром і формою нагадували насіння настурції.

У Здіслава заблищали очі.

— Які вони на смак?! Добрі?

Продавщиця їх не куштувала. Вона тільки сказала, що їх вживають як приправу до вареного м'яса.

— Щось схоже на ялинкові іграшки! — підсумував Куцик. — Ну що, хлопці, беремо?

Андрійко визирнув на вулицю, помітив цілий натовп людей, що йшли сюди, і заверещав:

— Беремо, беремо!

Продавщиця сказала, що це остання, і загорнула баночку. Потім задивилася на зачіску Войтека. Щось тепле з'явилося на її обличчі. Жінка нахилилася до хлопців і шепнула:

— Є ще чотири пляшки світлого пива, останні!

Тут рішення прийшло блискавично.

До магазина саме підходили перші екскурсанти, ще з порога питаючи пива.

Хлопці взяли по пляшці. Почали пити теплу гіркувату рідину. Єдине, що надавало їй смаку, — це розчаровані крики тих, що запізнилися.

Хлопці знову вийшли на вулицю. Сонце здалося яскравішим. І вишеньки стали зеленіші, і собаки гавкали якось голосніше. Але найгірше те, що голод мучив їх ще дужче. Ішли, стиснувши зуби, приглядалися до будинків. На жаль, інших крамниць не було. Біля кіоска Здіславу раптом захотілося купити газети. Куцик був проти такого марнотратства, і хлопці посварилися. Едика підтримали інші, і він одразу ж «націоналізував» усі гроші і сам себе призначив скарбником.

— Що робити, хлопці, — сказав він, щоб умилостивити Здіслава. — Зайдемо в їдальню.

Хлопці перейшли через залізницю, вийшли на іншу вулицю — шосе. Там недалеко від соснового лісу розмістилася їдальня.

На жаль, симпатичний чоловік з кіоска мав рацію. Навіть на ґанку тут було багато людей. З відчинених вікон лунали голоси людей, чулася «Мариніка» і…

Здісь аж зблід, підскочив до хвіртки і потягнув носом.

— Слово честі, — крикнув він, — бігос, напевно! А може, навіть гуляш!

Вони мовчки рушили вперед, влізли на ґанок. Одного погляду Войтека, підтриманого легким натиском Здіся і Куцика, було досить, щоб старий чоловік в окулярах, який стояв біля входу, ввічливо відійшов убік, буркнувши щось під ніс про сучасні порядки.

Але всередині становище було інше. Приміщення, схоже на літеру «Г», з буфетом у коротшому крилі, було забите людьми. З натовпу біля буфету до хлопців линули уривки розмов, які ще більше збуджували апетит.

— Прошу цей салатик! — кричав якийсь щасливчик.

— А мені яйце! — гукав інший.

— Кажу чесно, не гарантую! — тонким голосом говорила буфетниця. — Це залишки з минулого тижня.

— Золотко моє, давай, давай ці залишки!

Через натовп відвідувачів час від часу продиралася маленька, рухлива офіціантка. Вона несла над головою по п'ять тарілок з недбало накиданими на них купками вареної капусти і шматочками м'яса. Це й було джерелом чарівних запахів, що додали хлопцям сили для переможного прориву через натовп.

Але ця перемога була пірровою. Близькість недоступних насолод, як вчить нас історія Тантала, належить до найжорстокіших тортур. Хлопці стояли на відстані протягнутої руки від усіх цих бігосів і гуляшів. Очі їх потемніли від бажання їсти, в голові шуміло від світлого пива і голоду, в шлунках щось сердито бурчало, коліна почали підгинатися.

Через десять хвилин хлопці страшенно ослабли. Раптом на плече похмурого Куцика лягло чиєсь лапище.

— Гей, хлопці, йдіть-но сюди, хай йому чорт! Куцик оглянувся і остовпів. Та це ж той худий парубок! Він не зняв навіть червоної хустки з голови.

— йдіть сюди, обмиємо цю комедію! — крикнув парубок. — Ну, ходімо!

Хлопці глянули в його бік. Картина була справді захоплююча. За два кроки від них, біля стіни, стояв столик, оточений півдюжиною стільців. А на столику тарілки, тарілки! Склянки, склянки! І пляшка. Велика пляшка, просто бутель.

У Здіся пересохло в роті: адже тарілки на столику були не порожні. Чарівний бігос блідо зеленів на одній, а на другій голубувато виблискували три шматки маринованого оселедця.

Перш ніж численні установи й організації, покликані оберігати мораль шкільної молоді, візьмуться за наших героїв, ми пригадаємо їм саме ці пом'якшуючі обставини. Цей бігос і ці оселедці! І випите перед тим пиво! І те, що вони не снідали й не вечеряли. А потім ентузіазм змагання. І збудження, викликане незрозумілою перемогою. І, нарешті, те, що трапиться потім.

Отже, худий парубок широким жестом відкрив перед командою «Аталанти» захоплюючу картину: столик з їжею. З шести стільців чотири були зайняті; за два інших пірати, що лишилися біля столика, саме вели запеклий бій з екскурсантами.

— Швидше! — крикнув парубок. — Не бачите, що робиться?

Останній сумнів промайнув у голові Здіслава: «З огидною Павловською за одним столиком?» Але він відхилив цей сумнів. По-перше, — подумав він, — тепер уже можна. Тепер — це означає після гонок. По-друге, було досить одного погляду, щоб переконатися, що саме цієї противної особи біля столика не було.

Троє чоловік привітало їх. Парубок підштовхував хлопців, і вони, нарешті, добрели до стіни. Там стояв нещасний рульовий, невисокий шатен з дуже непіратським, добродушно приплюснутим носиком.

— Знайомтесь, — сказав парубок, — ось наш рульовий.

Той похмуро подав хлопцям руку.

— А це його улюблена, Еліана, або Зайчик.

Невисока блондинка, справді з заячим, тобто великим, але лагідно закругленим на кінці носиком і таким самим підборіддям, солодко посміхнулася до них..

— А тепер струнко! — крикнув парубок. — Ось Маргарита, капітан піратського човна!

Вона була вища, ніж Еліана, плечиста, з широким обличчям, праслов'янським кирпатим носом і сіро-рудим волоссям.

— Як справи, хлопці? — сказала вона пропитим баритоном. — Щоб вас чорти взяли з тією зміною галса! Хто з вас?

Виштовхнули Здіся. Вона блискавично глянула на нього.

— Сідайте! — сказала Маргарита і посадила Здіслава на стілець поряд з собою. — Де ти вчився?