Читати книгу - "Король стрільців"

Добродій з ватою в ухах, дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі ґуму і, хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював широчезну плахту «Нью-Йорк Гералду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі в сторону сцени… Кілька секунд він сидів, як зачарований, на своїм 849-тім кріслі. Відтак тремтячою рукою зняв біноклі, начеби не довіряв свому подвійному змислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилинку знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух…

Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-тім кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень ґуми до жвакання.

Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгомонного граду оплесків.

Мр. Вілли Moppic і мр. Фред Кетлінґ також не щадили долонь. Слід запримітити, що обоє джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться «родовитим» єнкі й вільним громадянам У.С.А., що заплатили за свої місця по три доляри п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужні, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінґа, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінґ аж дві сльози з правого ока. Мало цього, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда в бік і сказав:

— А що Федьку, га?!

Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув на обох джентльменів, при чому вони обоє могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважити, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави… Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-ого крісла звернувся до містера Кетлінґа й ввічливо промовив:

— Сер!

Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою ґуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це тому, що він балакав благословенною анґлійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожний.

Мр. Кетлінґ знеохоття глипнув на свого сусіда справа.

— Чим можу вас вдоволити, пане?

— Якби ви, сер, були такі добрі й пояснили мені, якою мовою співали перед хвилиною на сцені ці прегарні пісні, то я був би вам невимовно вдячний.

Мр. Кетлінґ помовчав менш-більш одну мінуту, а потім сказав:

— Українською.

— Дякую, сер.

За хвилину бородатий ірляндець знову звернувся до мр. Кетлінґа.

— Скажіть мені, сер, будь ласка, чи я помиляюся, припускаючи, що люди, які співають українською мовою, називаються українцями?

— Ні, сер, не помиляєтесь.

— Дякую вам, дуже дякую.

Бородатий добродій на часок задумався, а потім знов глянув на м-ра Кетлінґа лагідними, дитячими очима:

— Я напевно не буду в праві, коли скажу, що люди, які звуться українцями, живуть в Індокитаю або в Північнім Марокко?

— Так, ви справді не є в праві.

— Але ви напевно будете тої самої думки, коли я скажу, що край, в якому живуть ці люди, не є ані анґлійською, ані французькою кольонією, бо всі ці землі я знаю, як свою кишеню…

— Справедливо, сер.

— А коли я скажу, що ця країна лежить в Европі, то ви мене просто можете висміяти?

— Ні, сер, навпаки… Ця країна справді лежить в Европі.

— Це дивне, дуже дивне… Але як би ви мені назвали деякі головніші міста і пристані цієї країни, то я не знав би, як дякувати вам за це…

Мр. Кетлінґ замнявся.

— Міста, сер?.. Ну, звичайно, є такі міста… Приміром: Золочів, Тернопіль, Перемишляни, ну й інші такі, сер…

— Е, дякую вам, дуже дякую.

Мр. Вілли Морріс зі скупленням слухав балачки мр. Кетлінґа з бородатим ірляндцем, а коли вони обоє щасливо її скінчили, він запропонував землякові помінятись за місця. Його також скортіло побалакати з людиною, що так справно жвакала ґуму й якій так припала до серця українська пісня.

Ірляндець так само приязно й ввічливо глянув на нового сусіда:

— Ви, сер, хіба не заперечите, коли я скажу, що нинішний концерт почався прекрасно?

Мр. Морріс поважно хитнув видовженим лобом:

— Так, сер, я не заперечу. Навпаки, я навіть додам, що наші українські пісні є, можна сказати, найкращими в світі.

Добродій на 849-ім кріслі майже здивувався.

— Невже, сер, ви цим хочете сказати, що ви українець?..

— Справді так, ви вгадали. І я, і мій товариш, що з ним ви перед хвилиною говорили. Й я додумуюся, що крім нас двох, є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.

Бородатий добродій не довіряв:

— Цікаве, дуже цікаве… Так ви, джентльмени, українці… А… чому ж ви тепер не на сцені?

Мр. Вілли Морріс задумався більш-менш на дві мінути, а потім відповів:

— Якби всі українці, яких після