Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

- І це все?

- Це все, - відповів полковий ад'ютант із пташиним носом, обличчям і прізвищем і, бавлячись аксельбантами, жартівливо додав:

- Або з хрестом, або на хресті!

Мене це останнє зауваження ані трохи не зацікавило - цікавив новісінький німецький велосипед, що мав мене бурею промчати через оте поле за селом, цікавило, що й моя участь у цій трагедії, що відбувається он там, недалечко за нами, щось важитиме.

Може, вчасно довізши пакета, я врятую не одну сотню людей від неминучої смерти, може на найближчому пункті відпочинку я матиму змогу написати додому - був під дощем куль, бачив у вічі справжню війну, справжню небезпеку, може це ще щільніше, ще неподільніше зв'яже мене з покинутою на Україні моєю любою, може виросту в її очах, може відпише вона мені теплого, сердечного листа...

Вихрпившись на чисте поле за село, я натиснув педалі, вибрав рівний, простий напрямок брукованим шляхом, заплющив щільно очі, щоб не бачити он там на узгір'ї, довгою, впоперечною гадюкою простягнутих, ворожих окопів, щоб не гіпнотизували погляду блискучі шпички німецьких касок, що веселими зайчиками різали очі - одна, дві, десять, сто...

В ушах свистів вихор потривоженого моєю зігнутою на велосипеді постаттю тихого, післяобіднього серпневого повітря, машина котилася, як на добре начищеному паркеті, думки блискавично стрибали - від далекого Канева до зовсім недалекого місця мого призначення, очі щохвилини мимохіть розплющувалися, щоб ізнову інстинктовно заплющуватися перед надокучливими джмілями.

Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій - ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уідливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу... Дзенькнуло щось у спицях, цокнуло об раму, якось ненатурально підскочила вгору пола шинелі (і що було б скатку скатати!), а ось-ось уже й долина, ще кілька натисків на педаль, а там - стрімголов униз, он туди, де посеред долини стоїть велика кам'яна будівля - звичайна по німецьких полях клуня на збіжжя, а біля неї ж і люди - наші люди метушаться!

Іще мить, іще тільки одну мить...

Раптом, поставлена на удар тридюймовка, вириває за кілька кроків перед машиною стовп землі, обсипає мене всього дрібними грудочками, в ушах лящить від гострого, пронизливого вибуху, блискавично роблю рулем круту "восьмірку", вибухає позаду друга, праворуч, ліворуч - третя, четверта.

Коло клуні хтось забігав, хтось там махає руками, хтось не своїм голосом кричить:

- Лягай! Лягай! Плазуй!

Іще мить, іще одну тільки мить - перевал, і - вниз - стрілою, кулею, хвилею бездротового телеграфу... А тридюймовка женеться, а поставлені на удар набої заступили собою дрібних, невидимих джмілів, і перестрівають, випереджають, обганяють, намагаються, сліпі, намацати, влучити, розтрощити зрячого... А Канів! А моя дорога Дівчина!..

За двадцять кроків перед клунею, кулею злітаю з велосипеда, кидаю його на бік, колеса, за інерцією, довго крутяться на землі - спиць не видно, а сам рачки, рачки, підтюпцем - за спасенну клуню!

І - враз випростовуюсь, мов угору підкинутий дужою пружиною, - очі, мої очі, що я б їх панцерною завісою хотів у ту мить затулити! - широко, з німим тваринним жахом придивляються, кам'яніють, стають непорушні...

Попід клунею, метрів на двадцять у довжину - купа того, що звалося колись, сьогодні, зовсім недавно, може ще годину тому, людьми, - купа пошматованого м'яса, шматки тулубів, окремі ноги, руки, повивертані, як порожні гаманці, животи...

І ще бачать очі і пронизують свідомість: непорушна купа тих, кому вже відспівали уїдливі джмілі - і маленькі, і великі, свої останні гами, хто більше вже не зщулюватиметься, не припадатиме до землі, як дитина до грудей матері, тепла й захисту шукаючи, хто вже не писатиме додому з найближчого пункту відпочинку, що був під дощем куль, що бачив справжню війну... А ближче попід стіною - ворушаться, плазують, стогнуть і кричать уривчасто, верескливо, тоскно, безнадійно-тяжко поранені...

І з-під усього того - ровеночком, що його роками вибивали краплі дощу з стріхи, тече повільно - он туди, десь поза клуню, зникаючи за її захисним рогом, повільним, але безперестанним потічком, людська кров.

Хтось, отой, що гукав: "лягай!", підходить, розпитує, бере за руку, смикає. Навколо повітки вибухають десятки (може тисячі?!) набоїв, пекельний лемент не дає нічого чути... Майже нічого не розуміючи, витягаю з-за пазухи пакета, машинально передаю - не бере, несвідомо бачу його рух праворуч - за клуню, в поле, бачу, як його руки показують напрямок, показують способи туди дістатися - тільки плазуючи, тільки плазуючи! - кілька разів, як автомат, вимовляє над моїм ухом приятель, я, нарешті, розумію його, вибігаю з-за захисту, прожогом кидаюся в показаному напрямку - бігцем, на весь зріст; джмілі загули десятками, сотнями, тисячами, сірі грудочки землі навколо високо підскакують - одну, дві хвилини - не витримую, падаю. Відсапуюсь, плазуючи далі і, коли здається, що джмілів поменшало, що вони вже когось іншого шукають, випростовуюсь і біжу - он ще кроків може з двадцять, од сили тридцять, де з бліндажу хтось виглядає, махає рукою, владно наказує падати, не доводити до гріха.

Падаю ще раз, плазую, за кілька кроків перед самим бліндажем підіймаюсь і, розігнавшись, стрибаю просто в окіп, трохи не зваливши... самого полковника, командира 5 полку...

Це були перші дні боїв, і тоді навіть полковники справді бували ще не тільки близько від лінії бою, як бачите, а і в самих окопах.

Дуже скоро по