Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

— Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.

Звичайно, ніякого самовара «тятька» не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.

Насувалася ніч.

Темрява закутувала зранене село.

З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни.

«Українська Держава! Справжня держава, з кордонами, і навіть у Петербурзі, на посольстві, розвівається наш прапор! — так почав свій спогад український старшина Йосип Дігтяр. — Правда, на кордонах — німецькі багнети, та говорилось, що це тимчасово, поки сформується сильніше українське військо. Були й ще деякі дефекти, котрих не хотілось бачити».

Дефектів справді вистачало. Ця держава не подобалася майже всім. Обурювались підприємці, що треба перемальовувати вивіски на своїх магазинах на українські. Висловлювали невдоволення телеграфісти, бо доводилося перенавчатися на «мову». А різного роду чиновники?! Вони з прокльонами купували російсько-українські словники. І шукали, як перекласти, наприклад, «поставіть на від». Цих статських, колезьких та інших «совєтніков» страшенно пригнічувала необхідність перенавчатися на «хохлацком нарєчіі». Та мусили!

Обурювались і «ґаспада офіцери». Бо ж німець, з яким вони билися кілька років, тепер порядкував на вулицях українських міст. Все ж російським офіцерам доводилося стримувати «патріотічєскоє нєґадованіє», коли їхній «запеклий ворог — німець», який чергував на мостах через Дніпро, затримував їх на хвильку і «спокійним жестом указував йти по лівім боці».

Українська Держава не подобалась не тільки «русскім людям», а й навіть селюкові, що мав сина в гімназії. Бач, на пана хотів вивчити, а тепер по-новому почали вчити… «Та це ж, — мовляв, — він і дома міг навчитись».

Недоброзичливо поставились до Української Держави і більшовики — їх дратував її буржуазний характер. Не подобалася ця держава й українській інтелігенції. Адже такої маси дратівливих казусів, здавалося, ще ніколи не було. Ось у Києві на поштових скриньках з’явились чудернацькі написи — «Поштова скринька для лістьєв». Звісно, естети хмурились… Дратували й натужні спроби російських старшин говорити українською: «Пановє, ми повінні знать своі кулємєти і слушать наказов… Ну, так збірайтєсь, добродєї…»

Та як би хтось не дратувався, але Українська Держава стала фактом світової політики. Стала й фактом українська нижча і середня школи. Українські гімназії відкривались навіть у селах. Щоправда, армія українська формувалась надто повільно, «і страшно було самого себе запитати, а що ж буде, як німці відтягнуть свої війська». За їхніми плечима справді було спокійно і впевнено.

Та подразнення викликали вже й німці — щось забагато їх на вулицях міст і залізничних станціях України. До того ж говорять вони якоюсь чудернацькою мовою, навіть не говорять, а ґелґочуть. А по селах реквізують хліб і беруть участь у каральних експедиціях проти селян, які розбивали і грабували поміщицькі економії…

Наприкінці вересня 1918-го Києвом поповзли чутки, що німці війну програють. «А що буде з нашими кордонами?» — з тривогою думав Йосип Дігтяр.

Замість відповіді отримав він мобілізаційну картку.

— Значить, самі охоронятимемо їх.

Служити довелось у старшинській кулеметній сотні 35-го Кременчуцького полку. В полку була ще одна старшинська сотня і немуштровані козаки. Перші дні розбирали, чистили та змазували кулемети. І, звісно, пізнавали один одного. Йосип Дігтяр швидко вияснив, що у його сотні до національної самоідентифікації байдуже ставилося близько 40 % особового складу. Ворожих Україні було не більше 5 %.

Попри заборону говорити на політичні теми, такі балачки скоро почалися. Надзвичайне враження справили вістки про революцію в Німеччині та повстання Петлюри в Білій Церкві. Старшини збиралися в гуртки. Чулося: Петлюра… Денікін… Директорія… союзники… Болбочан… Говорили про те, що «Петлюра став більшовиком і хоче відновити більшовизм в Україні», інші казали, що «Петлюра боронить Самостійну Українську Народню Республіку, бо Скоропадський проголосив федеративне з’єднання України з Росією». Командир сотні, де служив Йосип, запевняв, що виступ Петлюри буде невдовзі ліквідовано.

І гуркіт війни, проголошеної українською соціалістичною інтелігенцією у спілці з російськими більшовиками, рознісся Україною. Тоді й з’явився наказ графа Федора Келлера, в якому українська армія вже називалась «южнорусской».

У наказі оголошувалася мобілізація старшин, юнкерів та підпрапорщиків, а також попереджалося, що особи, які наказ не виконають або співчуватимуть «більшовику Петлюрі», будуть негайно розстріляні. Виходить, що вже не в українському війську служив Йосип Дігтяр.

Сум’яття опанувало душі старшин-українців 35-го Кременчуцького полку… А тут ще надійшла вказівка висунутись на лінію Полтава — Харків. Тобто наказувалося воювати проти запорожців Петра Болбочана, проти своїх…

Повстання в Кременчуці почалося з промови молодшого старшини Гордієнка, який на заклик гетьманського сотника вирушати на фронт проти запорожців вивернув із шапки захованого шлика і сказав:

— Панове, я бувший гайдамака Центральної Ради. Я думаю, що й між вами є багато, що лили кров за УНР. Тепер нас хотять вести протів наших братів. Закликаю, панове, наказу не виконувати, а вам, пане сотнику, раджу залишити касарню…

Сотник думав недовго. Разом із ним залишили частину ще троє старшин…

Почали підраховувати сили. За Директорію в Кременчуці було дві неповні старшинські сотні та артилерійський дивізіон із чотирьох гармат. Проти — рота гетьманців-добровольців, три сотні «каральних загонів», зібрані з декількох повітів.

Довелося шукати підкріплення серед робітництва. Ті обіцяли виступити проти гетьмана. Але більшість старшин визнала непотрібною допомогу робітників, бо була «свято переконана, що то большевики».

Ухвалили захопити вночі штаб 35-го Кременчуцького полку власноруч. Але штабні офіцери, передчуваючи небезпеку, своєчасно втекли — разом із документацією та касою. Рятувались втечею на Ромодан, бо Полтава вже була зайнята Болбочаном, а Знам’янка — іншими частинами Республіканського війська. За штабом рушили добровольці та «каральні загони».

Так без бою влада в Кременчуці перейшла до Директорії, яка про