Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

За два дні вдалося зав’язати контакт із Директорією, яка затвердила сотника Гордієнка на новій посаді та прислала свого комісара. А вірні гетьману частини під командою полковника Ратманова відступили до Хорола. За ними слідом вирушили й «гайдамаки Центральної Ради» під проводом старшини Котуха. Було їх небагато — 80 піших та 40 кінних.

На передостанній станції перед Хоролом кіннота зійшла з потяга і попрямувала своїм ходом. Потяг помалу посувався позаду. На наступній станції вже вискочила і піхота та по обидва боки тору рушила вперед. Але ніхто з козаків не зауважив, що гетьманці «розтрубували» рейки. Помилку зрозуміли, коли потяг виколіювався і став серед поля, перетворившись на вразливу мішень. Таким чином план захоплення станції та міста Хорола прогорів.

Зв’язалися з Кременчуком. Звідти пообіцяли прислати паротяг, щоб зачепити вагони, які не зійшли з рейок.

Тим часом повернулась піхота. З собою козаки привели вісьмох полонених, одягнених у російську форму. Це була гетьманська застава, яку «зняли» без жертв з обох боків.

Гетьманці сиділи в кутку вагона. Один із них запитав із надією:

— Скажітє, ґаспада, вєдь ви нє бальшевікі?

Отримавши відповідь, гетьманці зраділи:

— Ну, слава Боґу, а ми уж думалі, что к бальшевікам папалі…

Та радість їхня була передчасною…

Нарешті розвиднілось. Із боку Кременчука закурив паротяг, який ішов на допомогу. Машиніст приніс радісну вістку — в Кременчук із Полтави прибули запорожці Петра Болбочана. Тож старшина Котух вирішив назад не повертатися, а від’їхавши до найближчої станції, дочекатись підкріплення.

Та після обіду появились не запорожці, а ворожий панцерник. Назустріч йому вислали відкриту платформу з гарматою. Якийсь час роздивлялись один одного у біноклі. Тут несподівано, як із-під землі, випірнув молодий німецький старшина і також навів свій бінокль на гетьманський бронепотяг. Роздивившись, він від радості заплескав у долоні:

— Гетьманакі, петлюракі, буде война, люблю война, карош дєло война…

Перестрілка закінчилася втечею добровольців та смертю жінки залізничного сторожа, в будку якого потрапив один зі снарядів… Невдовзі на панцернику прибув курінь Запорозької дивізії і станція всіялася довговусими запорожцями. «Це було справжнє військо, — згадував Йосип Дігтяр. — Козаки всі були одягнені добре, були веселі й бадьорі». Бадьорість передалася й іншим.

Разом рушили на Хорол: запорожці по правий бік тору, а козаки з Кременчука — по лівий.

Кулемети гетьманців стріляли по пристрілу з попереднього дня. Пристріляну смугу передовий загін пройшов швидко і без втрат. Усе ж бій виявився запекліший, ніж гадали козаки. Чотири години не втихали кулемети. Жваво перегукувались й гармати. Кулеметний вогонь був такий щільний, що Йосипу Дігтярю, як й іншим, довелося довго лежати в снігу — «аж кров застигала від холоду» (як-не-як 200 морозу було надворі).

Прискорив події відчайдух-запорожець. Із «Люїсом» він забрався в запілля гетьманців, засів за штахетником і почав поливати їх розпеченою оливою. Серед гетьманців почалася паніка. Тікаючи, вони залишили вісім коней.

Нарешті змовкли і гармати — противник відступив.

Будинок станційного приміщення стояв без вікон, посічений кулями. Скрізь червоніли плями крові на витоптаному снігу. В калюжі примерзлої крові лежав убитий кінь. У місцях, де загніздилися кулемети, — гори гільз.

Ось передова стежа виявила понівечені тіла розвідників, які минулого вечора не повернулись із завдання. В одного була «звільняюча рана — шаблею у серце». Інший «рішаючої рани не мав» — його мордували довше. Він був густо поштриканий багнетами. Впізнати його було неможливо: обличчя зрізане шаблею — верхню щелепу вирубали через перенісся біля очей і до кутніх зубів нижньої щелепи… Познімали козаки шапки…

Тіла забрали до вагона.

Хоч і шкода було замучених, та голод і холод настільки докучали, що мусили залишити покійних і подбати про себе. У великих грубах вагонів запалав вогонь. Коло нього намагалися зігрітись та підсмажити на шпичках мерзле сало…

Ще не встигли перекусити, як почулася команда: «До бою!»

Визирнувши з вагона, Йосип побачив у трьох верстах ворожий потяг, з якого на сніг вже вистрибували люди.

Запорозький панцерник почав «щупати» позиції суперника, а гетьманський бронепотяг дратівливо відповідав. Під їхню гарматну сварку лава підкочувалась до станції — чим ближче ставала вона, тим ширшою здавалася. Ще трохи, і вона обхопить станцію з трьох боків.

Проти Республіканського війська йшли гетьманці, німці та дядьки-хлібороби.

Ставало незатишно. Дехто починав проклинати запорожців, які подалися на парад у Хорол. Готувалися до бою з лайкою на устах. Злість їхня передалась рушницям і кулеметам…

Лава то залягала, то знову насувалась. Із неї один за одним почали вибувати ті, «кому година пробила». Коли ж гармати запорожців взяли на картеч, ряди суперника почали розвіюватись у зимовому повітрі — картеч виривала з лави цілі пасма. Та захисники гетьмана вперто насувалися. Ситуація ставала все загрозливішою. Виручили запорожці, які, почувши згуки бою, повернулись із параду в Хоролі й одразу пішли в контрнаступ.

Братовбивчий бій під Хоролом 13 грудня (за іншими даними — 7 грудня) 1918 року закінчився повною перемогою Республіканських військ…

Козаки знову повлазили у вагони. Щоб зігрітись і закип’ятити воду, розвели вогонь. Йосип відшукав у патронташі сало — щоб дошкварити його, адже перед виступом не встиг цього зробити. На хвилю відволікся від вогню і побачив полонених, яких вели в поле.

— Куди ви їх провадите? — запитав хтось цікавий.

— На місце призначення, — була неохоча відповідь.

А вели їх на розстріл…

Ось і сало вже готове. А от і шматок хліба.

Під грім гармат далекого бою та криваво-червоні спалахи блискавок козаки почали «поститися»…

Задумався Йосип Дігтяр, ще вчора старшина Армії Української Держави, а сьогодні старшина Республіканського війська, яке здобувало славні перемоги на руїнах Української Держави.