Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

Дюбюель схвально нахилив голову.

— Слушна ідея, гер штандартенфюрер, і ви переконаєтесь у протилежному.

— Де може бути Кан?

«Цікаво, — подумав Дюбюель, — чи знають вони про мою поїздку до Швейцарії? Не можуть не знати — візу одержано легально, і, щоб виявити це, досить півгодини».

— Лише два дні тому, панове, — почав, демонструючи щирість, — я повернувся із Швейцарії і вже не знайшов Кана.

— І, дізнавшись про провал, намагалися накивати п'ятами? — втулив Крейцберг. — Дешевий фортель із вазонами…

— Але ж ви спіймалися на нього.

— І мало не відразу відігралися.

Дюбюель лише знизав плечима: що міг заперечити?

— Повернувшись до Парижа, — вів далі, — я намагався налагодити зв'язок із Каном, та марно. Я влаштувався в готелі, сподіваючись, що Кан сам знайде мене.

— Так, — кивнув Беккенбауер, — що робили в Швейцарії? Яке мали завдання?

Дюбюель знав, що гестапівці обов'язково питатимуть про це, і заздалегідь підготував відповідь:

— Я був кур'єром і одвозив пакет.

— Кому передали?

— Валізу з пакетом здав до камери схову, а квитанцію надіслав.

— Звичайно, до запитання? — штандартенфюрер вклав у ці слова всю свою іронію. — Кому?

— П'єру Форше. Прийом елементарний. Всі розвідки ним користуються.

— Отже, ви твердите, що ні з ким не зустрічалися в Швейцарії?

— Кан — розвідник високого класу, він передбачав такі ситуації, як сьогодні…

Так, Беккенбауер відав, що зв'язкові, як правило, знали мало, та інтуїція підказувала йому, що Дюбюель — не простий зв'язковий. Звичайних виконавців не тримають під рукою на легальному становищі, та ще й у ролі помічника директора фірми. Але поки що у відповідях Дюбюеля він не помітив жодної фальші.

— Для чого після Швейцарії заїжджали до Марселя? — запитав.

— Мав розв'язати кілька ділових питань із представниками фірми будівельних матеріалів.

Беккенбауер мав довідку з Марселя: Дюбюель не лукавив.

— Чому подзвонили з Марселя? Ви завжди дзвонили з провінції до Парижа?

— Принаймні, коли мав нагоду.

— Причина?

— Із звичайної обережності: Кан на місці — все гаразд…

— Але ж секретарка відповіла, що він виїхав у справах.

— Поїздка не планувалася, — твердо заперечив Дюбюель. — Крім того, за попередньою домовленістю директор міг виїхати з Парижа лише тоді, коли я залишався на місці.

— Це він переставив вазони на підвіконні?

— Так.

— Нові документи дістали в Марселі? — Беккенбауер ставив ці другорядні запитання, щоб хоч трохи приспати пильність Дюбюеля.

— Ні, мав із собою запасні.

— Завбачливість!

— Знали, з ким маємо діло.

— Так, гестапо обдурити неможливо.

«Похвали мене, моя губонько…» — злостиво подумав Дюбюель.

— Певно, тому я і відповідаю вам.

— Ми оцінимо вашу щирість. З ким зустрічалися в Берліні два місяці тому?

Дюбюель знав, що це один з основних, найцікавіших для гестапо пунктів. Назвавши прізвище Мертенса, Беккенбауер уже виказав себе і тим дав змогу Дюбюелю підготувати більш-менш вірогідну версію. Добре все-таки мити справу з самовдоволеним тупаком, правда, — похопився Дюбюель, — не зовсім він тупак, і рано сурмити перемогу.

— Я мав забрати матеріали з тайника.

— Хочете сказати, що ні з ким не спілкувалися в Берліні? — очі в штандартенфюрера вробилися колючими, вони буквально свердлили Дюбюеля.

— Так, я мав завдання від Кана діставати матеріали з тайника, — не одвів погляду Дюбюель. Він знав, що «полковник» уже ніколи не скористається тайником, і тому впевнено вів далі: — Тайник на Унтер-ден-Лінден, тридцять восьмий будинок, там великий парадний під'їзд, праворуч від батареї парового опалення одна цеглина виймається з стіни… Я двічі брав там мікроплівку, панове, вдруге щастя одвернулося від мене, і, певно, монета з плівкою потрапила до ваших рук.

— Хто клав плівку в тайник?

Дюбюель розвів руками.

— Це знає лише Кан.

— Що ви мені морочите голову Каном! — раптом розізлився Беккенбауер, та відразу ж, як спалахнув, так і охолов: Кан поруч, десь тут, у Парижі, і вийти на нього можна лише з допомогою Дюбюеля. Але чи не кепкує цей мерзотник з нього?

Штандартенфюрер зиркнув підозріло, проте не побачив в очах Дюбюеля ані натяку на іронію.

— Ми збережемо вам життя, мосьє Дюбюель, — мовив після паузи, — з умовою, що ви допоможете нам узяти Кана. Зважте на цю пропозицію, мосьє Дюбюель, бо це ваш останній шанс. Якщо ми за три-чотири дні не матимемо Кана… — рубонув долонею повітря. — Вам зрозуміло?

— Як не розуміти, гер штандартенфюрер, але я мушу обміркувати вашу пропозицію. Точніше, не саму пропозицію, а спосіб її здійснення. Бо Кан обережний і, коли дізнається, що заарештовано мене, залізе в таку нору…

Це було логічно, і Беккенбауер затривожився:

— Що ж ви пропонуєте?

— Дайте мені строк до завтрашнього ранку, гер штандартенфюрер. До ранку Кан не знатиме про мій провал.

— Гаразд, — погодився Беккенбауер. Викликав конвой. — До одиночки, — додав. — Щоб краще думалося.

Коли Дюбюеля вивели, штандартенфюрер запитав:

— Що скажете, панове?

Ланвіц подихав на свої бездоганні нігті. Витягнув хусточку, обтер.

— Три-чотири дні й справді не мають ніякого значення, — резюмував. — Гадаю, ви маєте рацію. Цей Дюбюель, безумовно, розумний, і сумніватися в його щирості поки що нема підстав.

— Не вірю! — заперечив Крейцберг. — Хоче виграти для чогось час.

— Для чого?

— Можливо, Канові треба замести сліди.

— Ми ще не натрапили на них.

— Можна було б вибити в нього зізнання що до вечора.

— Не будьте самовпевненим, Крейцберг, — перебив Беккенбауер.

— Усі вони спочатку бундючаться…

— Його можна буде використати як принаду, — роздумливо мовив Беккенбауер. — А