Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Щойно заарештовано Дюбюеля! — мовив мало не врочисто. — Як я й гадав, у перукарні.

Повідомлення було варте того, щоб відкласти всі справи, і Беккенбауер одразу це зрозумів.

— Удача! — мовив, підводячись. — Вітаю вас з удачею, гауптштурмфюрер!

«Плодами якої скористаєшся ти…» — майнула думка в Крейцберга, проте його піднесений настрій уже ніщо не могло зіпсувати.

— Я велів привезти його просто сюди, — повідомив. — Ми відразу допитаємо його.

Беккенбауерові не сподобалось оте «ми допитаємо», та він удав, що не помітив нетактовності Крейцберга. Зрештою, гауптштурмфюрер був іменинником і міг собі дещо дозволити.

— Мені йти? — запитав Ланвіц.

— Ні, залишайтеся. Можливо, Дюбюель — резидент, постачає інформацію російським радистам, і ваша присутність навіть необхідна.

Гестапівці ввели заарештованого до просторого кабінету, встеленого квітчастим килимом, і Дюбюель подумав, що такий веселий килим ні до чого в цьому хоч і великому, але похмурому кабінеті, ще непривітнішому завдяки трьом постатям у чорному.

Крейцберг підійшов до Дюбюеля мало не впритул, зазирнув зовсім зблизька у вічі й ледве стримався, щоб дужим ударом не проломити носа цьому нахабі, здатному витримувати його погляд. Обійшов навколо Дюбюеля, знов зупинився навпроти, перевалюючись з носків на п'яти.

— Спокійно, Крейцберг. Зніміть з нього наручники, — наказав Беккенбауер.

«Ого, — зиркнув на Беккенбауера Дюбюель, — ось куди я попав!»

Він чув від учасників руху Опору, що в Париж із Берліна прибув з якимось спеціальним завданням штандартенфюрер СС Беккенбауер у супроводі свого помічника Крейцберга. Яке то було завдання, підпільники не довідались. Дюбюель подумав: коли спеціальний уповноважений із Берліна зацікавився його особою, то вона чогось-таки варта, й можна спробувати поторгуватися. Принаймні виграти час; може, це нічого не дасть, тільки відтягне звичайний фінал. Так, певно, й буде, однак умерти він завжди встигне, а тут лишається якийсь шанс, либонь, примарний, та все-таки шанс…

Беккенбауер тицьнув коротким пальцем на стілець. Кинув:

— Сідайте, як вас, Дюбюель? Чи краще вже називати Паулем Мертенсом? До речі, яке ім'я ви носите тепер?

«Вони добре обізнані», — подумав Дюбюель. Заперечувати все це не було рації, і він відповів, сідаючи:

— Оноре Луеш, з вашого дозволу.

— Дуже приємно, — розплився в посмішці штандартенфюрер. — Сподіваюсь, ви назвете нам і своє справжнє прізвище… і звання?

— Навіщо? Я й сам забув їх…

— Ну, гаразд… Колись ми повернемось до цього, а тепер не гаятимемо часу. Бо ми й так згаяли багато, ганяючись за вами.

— Тішу себе думкою, що не завдав вам особливих прикростей.

Крейцберг не витримав і вибухнув:

— Не забувай, з ким розмовляєш!

Беккенбауер незадоволено скосив очі на гауптштурмфюрера. Та мусив підтримати його:

— Мій помічник має рацію. І я раджу вам, Дюбюель, не водити нас за носа.

— А я й не збираюся.

Зірниці в штандартенфюрера звузилися: невже їм так пофортунило?

— Приємно мати діло з розумною людиною, — схвалив. — Отже, ви були резидентом радянської розвідки в Парижі?

Дюбюель похитав головою.

— Ви переоцінюєте мене, гер штандартенфюрер. Резидентом я ніколи не був.

— А хто ж ви?

Дюбюель трохи посовався в кріслі. Розумів, що виграє лише за умови, коли гестапівці повірить, що він тільки один з виконавців, другорядна фігура. Мовив спокійно:

— Ви хочете одразу дізнатися про все, гер штандартенфюрер. І я згоден говорити. Але ж хочу мати якісь гарантії.

Беккенбауер переставив свій стілець так, щоб бачити очі Дюбюеля. Початок розмови сподобався йому, але чи не сміється з нього цей радянський агент?

— Ми подаруємо вам життя, Дюбюель, й це не так мало.

— У концтаборі?

— Усе залежить від вас.

— Я ціную життя у всіх його проявах. Проте кому до душі повільна смерть у концтаборі? — Дюбюель раптом подумав, чи не перебрав він? Певно, штандартенфюрер не такий уже й бовдур. Але він знав також, що гестапівці звикли до стандартних ситуацій: коли людина мовчить, з неї витягують слово по слову, а коли вона відразу після арешту морально розчавлена й говорить усе, що знає і чого не знає, її, зрештою, катують ще більше. Певно, у кінцевому підсумку і йому не уникнути такої долі, та, може, спочатку штандартенфюрер проковтне наживку?

Вів далі, дивлячись просто у вічі Беккенбауерові:

— Я пропоную вам відкриту гру, панове, і незабаром ви зможете впевнитись у моїй щирості. Бо крайні методи можна застосувати щохвилини, і ви знаєте це краще за мене.

Логіка була на боці Дюбюеля, і Беккенбауер оцінив це. Відповів, схвально киваючи:

— Кожна розумна людина, Дюбюель, не може не збагнути, до чого все хилиться.

— Зрештою, ви запропонуєте мені співробітництво.

— Ого, а вам в апетиті не відмовиш!

Дюбюель тонко усміхнувся.

— Я ставлю все на свої місця.

— У цьому щось є. Але повернімось до першого запитання: коли не ви, то хто резидент? Кан?

— Він був моїм шефом.

— Ми маємо інші відомості.

— Помилкові! — категорично відрізав Дюбюель: він був певен, що гестапо не могло докопатися до характеру його стосунків із Каном. Зрештою, Кан знав майже стільки, скільки й він.

— Пропустімо, що ми вам повіримо. Але зважте, знатимемо правду через два-три дні.

«Невже вони вийшли на Кана?» — майнула тривожна думка, однак наступної миті Дюбюель заспокоївся, бо Беккенбауер розшифрував зміст сказаного:

— Ми контролюємо роботу ваших рацій. На жаль, — скосив очі на Ланвіца, — пеленгація триває повільно, та ми сподіваємося на швидкий прогрес у цій справі, чи не так, гауптштурмфюрер? Тож якщо завтра-післязавтра число виходів у ефір та переданих знаків різко зменшиться, ви — резидент, Дюбюель, і мені буде шкода вас.