Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В неділю до дня».
Лиш той третій молоденький
Сказать не зумів:
Поцілував біле личко -
Упав та й умлів…
Укупці ж їх і поховали:
Єї у мирсі та в рукавах,
Золотий перстень на руці;
Єго в препишнім кресаці,
У кармазинах да у павах!
Отак обох і поховали
У малиновім байраці…»
А я так щебечу, як пташка в калині,
Як ластє у маю, кую,-
Чому ж не виходиш, мій друже єдиний,
Чого я вже добу стою?
Чи, може, на мене нагнівався, брате,
Що я не в реченець прийшов?
Старая нанашка самая у хаті,-
Я, брате, рубав єї дров.
А може, ти думаш, що я без гостинців
Заїхав у твої двори?
Усім твоїм сестрам по павлянім пюрці,
А браттям топори в дари;
Для тебе ж самого коня вороного
Із морського стада привів
Під срібним коверцем, турецьким сідельцем,-
Поїдемо, брате, на Львів.
Лиш вийди стрічати, мій друже єдиний,
Єдина порадо моя!
Мій коник убився в моріг по коліна,
У твоїх вороях стоя.
Все тихо, все глухо - з покоїв ні слова;
Великий на мене це гнів.
Коли ж ти не ласкав - бувай ми здоровий,
А я собі їду домів
Та й більше в тебе вже не буду…
«Аж на страшнім Христовім суді,-
Стала зозуленька кувать,-
Аж там він ме тебе вітать,
Твій щирий брат, твій брат єдиний,
Бо довелося в домовині
З царської муштри спочивать».
«Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси,-
Від вірного товариша
Поклін понеси.
І красно му уклонишся
Добрий вечір дай,
А як схоче серце спати,
Ти го не займай.
Із чирчиків та з ромену
Кубелечко звий,
Зозулиним синім пюрцем,
Як мати, укрий,
А з перстеня золотого
Забавочку дай,
Лебединим щебетанням
До сну му співай.
Співай єму, серце моє,
Про сонячний світ
Та як в садах красується
Той маковий цвіт;
Да як рожа стрільця кляла -
Ти, доле моя!
Як плакали товариші
В неділю до дня;
І як дівча на пречисту
По воду ішло,
І як воно, вертаючи,
Золот хрест найшло,
І як воно рано-рано
Личко вмивало
Ще й русою да косою
Єго втирало,
Да як воно чесалося
Білим гребінцем,
Да як воно вінчалося
З цвинтаря вінцем,
І як воно голівоньку
Клонило на стів;
І як місяць молоденький
За хмарою вмлів».
Отак єму співатимеш,
Рідна моя мати!
Отак, врешті, довелося,
Єдиний мій брате,
Заспівати! Боже, боже,
Да що вже й казати!..
Доводиться поволеньки
Усьо поховати,
Що у світі любе, миле.
Нехай і так буде!
Може, й мене на сім світі
Нечуй не забуде.
Не барися ж, чорний друже,-
Доста світом нудить,
Доста уже насміялись
Письменнії люде
З моїх сльозей віршованих
І кров’ю умитих!
Веди ж мене, тихий друже,
Туди, де би жити:
У могилу глибокую,
У могилі, може,
Як у тих аравських ночах,
Усьо понаходжу,
Що у світі було любе:
І добрії люде,
І ненечку ріднесеньку,
І батька-голуба,
І ті літа молодії -
Маковії квіти,
І ті сестри щебітливі -
Невиннії діти,
І тебе, ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре, 46
Щось зоряла надо мною,
Як ранішня зоря
Місяцеві молодому
Зоряла - зомліла…
Там ми, серце, звінчаємось:
Досвіта в неділю
На всеношній повінчають…
Доле моя, доле!..
А ти, брате Михайлику,
Брате мій, соколе,
В дружби підеш молодому.
О боже мій милий!..
А може, нас попи твої
Так тільки дурили,
Що другий вік у могилі
І луччая доля?
Може, й нема, хто те знає!..-
А правда ж, а воля,
А надія наша вічна?
Ні, боже ти, світе;
Ти праведний, ти живущий
Вовіки і віки,
А ми твої рідні діти!
Хіба сиротині
Вже не буде краща доля,
Як плакать під тином?
Циганка
Николаєві Кочеранюкові з Великого Села 47 на поклін.
Оба і в попелі ми грались,
Оба ходили й гнізда драть,
Обом і чупер обрубали,
Оба ходили й франка знать,
І солоного моря пити,
Обом нам дали і абшити;
Оба чи в діло, чи гулять -
Як рідний брат із рідним братом.
І в парі, брате, ми, мабіть,
На той помашеруєм світ,
Як ті два близнюки на небі!
Да там, мабіть, нас ще не треба,-
Пожиймо, брате, лучче тут,
Де ще гуляють, грають, п’ють.
Воліє циган нам заграти,
Ніж ті попи, товсті, пузаті,
Нам вічну пам’ять мають гути.
Да що вже буде, то вже буде,
А ми до діла, побрати’!
Коли немає що робити
Ані за що біду пропити,
Коли слота січе - а ти
В сегельбі, друже, в жменю дуєш,
То я сідаю та віршую
(Не так-то я, як вражий нуд!).
От сяду си та що-небудь
Таке утешу, що аж дивно!
А щоб віршоване те мливо
Борше мололось,- а я взяв
І кому-небудь го завдав -
От як би се тобі, мій брате!
Чи ще нагадуєш ту хату,
Тоту хатиночку в гаю,
Геть аж за місто на краю,
У кучерявій черемшині?
Донині, братику, донині
Не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.