Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

О. Ар­темій вий­шов. Су­са­на Уласівна тро­хи по­ба­ла­ка­ла й собі вий­шла до пе­карні для якоїсь ку­хо­варської спра­ви, а мо­же, й зу­мис­не. Ва­тя зос­та­лась з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох.

Леонід Се­ме­но­вич од­ра­зу прикмітив, що Ва­тя зміни­ла тон: во­на по­ча­ла роз­ва­жать гос­тя в по­важній ролі ха­зяй­ки.

- Куріть, будьте лас­каві! - ска­за­ла во­на й дос­та­ла з п'яніна тю­тюн та сірнич­ки, пос­та­ви­ла пе­ред па­ни­чем, а са­ма сіла на ка­напі, зро­би­ла собі папірос­ку й по­ча­ла ку­ри­ти.

- І ви ку­ри­те? - спи­тав в неї па­нич.

- Так, вря­ди-го­ди, як ча­сом при­па­де охо­та, але завж­ди або час­то ду­же - не ку­рю, - ска­за­ла Ва­тя, бо во­на й справді взя­ла в ру­ки папірос­ку, щоб уда­вать з се­бе сього­час­ну пан­ну, навіть лібе­рал­ку.

Вона сіла се­ред ка­на­пи, спер­лась ліктем на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, зак­ла­ла но­гу на но­гу по-па­ничівській, ще й тро­хи прос­тяг­ла її набік, що в сільських паннів вва­жається за стра­шен­ний лібе­ралізм.

Ватя ніби тро­хи ле­жа­ла на ка­напі. Оче­ви­дяч­ки, во­на по­зу­ва­ла пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і вда­ва­ла з се­бе сього­час­ну пан­ну, над­то лібе­ральну.

Леонід Се­ме­но­вич не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї. Пов­ненька, навіть ог­ряд­ненька, з здо­ро­ви­ми, тро­хи втом­ле­ни­ми очи­ма, з примітни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, во­на ду­же на­га­ду­ва­ла в тій нед­бай­ній вольній позі східних га­рем­них дівчат.

- А ви бу­ли будлі-де в гос­тях після ва­шо­го ве­чо­ра аж до бен­ке­ту в млині? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ні. Вчо­рашній бен­кет був пер­ший, після на­шо­го ве­чор­ка, на кот­ро­му я бу­ла, - ска­за­ла Ва­тя, пус­ка­ючи ди­мок вго­ру, - та й де йо­го бу­вать? Яке на­ше тут то­ва­рист­во? Хіба ви не знаєте на­ших ба­тю­шок? Яка в їх ве­селість?

- Ой, не грішіть-бо! Ба­тюш­ки - на­род ве­се­лий. Мені ду­же ве­се­ло в їх ком­панії. Міське то­ва­рист­во ба­га­то не та­ке щи­ре та ве­се­ле. Ба­тюш­ки вміють по­жар­ту­вать і посміятись. В їх роз­мові ба­га­то гу­мо­ру, та ще й щи­ро на­род­но­го, ціка­во­го, сільсько­го.

- Їй-богу, це ви го­во­ри­те їм по­за очі комплімен­ти. Я лад­на втікать од їх то­ва­рист­ва хоч на край світу. А наші ма­туш­ки, та ще й ті… старіші? Ат… - ска­за­ла Ва­тя й мах­ну­ла папірос­кою.

- Ба не комплімен­ти го­во­рю ба­тюш­кам! От і на то­му бен­кеті в млині я за­ува­жив, що ком­панія ве­се­ли­ла­ся й за­бав­ля­лась щи­ро, прос­то, без чу­дер­нацт­ва сільсько­го, без міської пи­хи, зовсім по-сільській. Істин­но мож­на ска­зать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Го­во­ри, та й ог­ля­дай­ся на усі бо­ки.

- А мені ця ком­панія зовсім не спо­доб­на. Не­має тут з ким зійтись, з кимсь при­яте­лю­вать. От тут не­да­леч­ке жи­вуть наші сусіди, пан­ни. По­ви­хо­ди­ли з третього кла­су діво­чої ду­хов­ної шко­ли… Яка ж це ком­панія? Письменні сільські дівча­та, та й годі; тільки й то­го, що пов­би­рані по-євро­пей­ській! - ска­за­ла Ва­тя й зітхну­ла.

«Високо не­сеться, та не знаю, чи ви­со­ко й ся­де…» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А Ан­то­ся? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Та тільки же од­на Ан­то­ся… але од­на лю­ди­на - це ще не то­ва­рист­во, - ска­за­ла Ва­тя.

Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.

- В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

- А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.

- Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.

- А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.

- От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.

- Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!

- Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.

Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.

«Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Але ця пра­ця го­во­рить про Ва­тині по­чу­ван­ня… нак­ла­дає на ме­не ніби якусь по­винність, гм!..» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і чо­гось зир­нув по світлиці та по сто­ловій. Піяніно, гар­неньке, че­пур­неньке, лисніло ко­ло стіни… Ле­онід Се­ме­но­вич чо­гось в думці по­чав ніби пе­ре­во­зиться звідсіль до­до­му, але не до сво­го, а до батько­во­го. Він в думці ніби вже нак­лав на ху­ри уся­ко­го Ва­ти­но­го доб­ра. По­пе­ред усього він вивіз з дво­ру блис­ку­че п'яніно, потім гар­неньку й не­де­ше­ву мебіль, той здо­ро­вий са­мо­вар, що сто­яв в сто­ловій на столі, ті срібні ло­жеч­ки, срібні лож­ки… тарілки, по­душ­ки, об­шиті кру­же­ва­ми… потім він вивів в думці з стайні о. Ар­темія па­ру бас­ких ко­ней, виг­нав з за­го­ро­ди три па­ри кру­то­ро­гих волів, дві ко­ро­ви, виг­нав з хліва де­ся­те­ро сви­ней, двад­ця­те­ро овець, ви­ко­тив з повітки доб­рий но­вий екіпаж - і це все в думці пе­рег­нав та пе­ревіз на батьків хутір; і аж в кінці всього доб­ра він зга­дав про са­му Ва­тю й за­пи­нив­ся… «Ціка­во б зна­ти, скільки ти­ся­чок кар­бо­ванців Ва­тя пе­ре­ве­зе в ото­му сак­во­яжі до ме­не», - по­ду­мав прак­тич­ний хло­пець.

Поки він пе­ре­во­зив­ся з Ва­ти­ним доб­ром в своїй думці, в гос­тин­ну увійшла Су­са­на Уласівна й пе­ре­би­ла той пе­ревіз, ті пе­ре­нос­ний та вхідчи­ни.

- От вам у нас і не­ве­се­ло. Поп­ро­си, Ва­тю, Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча по­гу­ля­ти чов­ном по став­ку. В нас і гребці є: приїха­ли на тиж­день мої уну­ки, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Спасибі вам! Ме­не зовсім не бе­ре нудьга. Та вже б час