Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Тільки-но він промовив ці слова, як смерд гаркнув на своїх, і вони цілою юрбою кинулись на безстрашного діда. Лише тепер Віш вихопив з-під поли меча. З-за плотів, тинів, стін будівель з вигуками посхоплювались усі його люди — сини, челядь, — напнули луки й замахнулись пращами. Але Віш помахом руки зупинив їх.

Воїни князя, злякавшись несподіваної появи оборонців, відсахнулись назад.

— Будемо захищатись! — вигукнув старий. — Ідіть звідси геть, якщо не хочете, щоб пролилася тут кров… А тобі, — сказав він, гнівно звертаючись дсг смерда, — невже тобі до лиця нападати на своїх і служити чужим?.. Ти — підлий раб!

Обличчя смерда побагровіло, він стрепенувся й почав вичитувати своїх, що стояли віддалік.

— Бий і мордуй! — скомандував.

І полетіли з обох боків стріли. Хлопці Віша, яким уже хотілося вхопитися за барки з нападниками, рвалися до воріт, на які по той бік огорожі смерд насідав зі своїми. Старий Віш опинився всередині між двома загонами і не міг звідти вибратись. Під натиском людей пліт і ворота затріщали, аж полетіли друзки.

Старший син господаря, Людек, захищаючи від ударів батька, рубонув смерда по голові і, зім'явши йому шолом, закривавив лоба, та майже водночас спис, який тримав у руці князів слуга, встромився старому Вішеві у груди… Сорочка його побагровіла від крові, яка забила із рани ключем. Старий тремтячою рукою вхопився за списа, що стирчав у його тілі, зламав його, але залізний наконечник і шматок дерева залишилися в рані. Віш захитався, упав синові на руки і, застогнавши, помер.

Побачивши труп старого Віша, всі, хто був живий, з люттю кинулись на вояків з городища. Зав'язався бій, — не стріляли з луків і пращ, а кусалися, орудували кулаками, хапали один одного за барки й валили додолу. З тилу на поле бою вдерлися ті, що мали оточити подвір'я, і, несподівано напавши, викликали замішання серед оборонців оселі Віша. Тривога тривала якусь мить; на нападаючих кинулись з'єднаними лавами ті, що були в подвір'ї; а інші, запекло б'ючись кожен на своєму місці, витісняли крок за кроком смердових людей. Мертве закривавлене тіло старого Віша, що лежало на землі, ще більше посилювало бойовий запал оборонців. Сили з обох сторін були майже однакові… За старого, який загинув, було вбито кількох смердових вояків, а сам смерд мусив відійти, бо був поранений і кров йому заюшила очі; почав кричати своїм, щоб вони відступили. Ті з вояків князя, що залишилися живими, відійшли від воріт і, юрмлячись біля свого старшого, почали відступати до річки. Люди Віша не переслідували їх; вони залишились біля двору, який обороняли, і лише шпигали їх лайками та криками. Для обох сторін ця сутичка таки далася взнаки.

З берега долинали голоси і гамір, на який від воріт відповідали:

— Сучі сини! Невольники! Раби!

— Гадюки! Змії!..

Подібними словами вони довго ще перекидались між собою; з Бітового двору погрожували кулаками, з-над берега — здіймаючи вгору дротики…

— Ану підійдіть-но сюди! — кричали одні.

— Ану тільки-но посмійте! — відповіли другі.

Тим часом у кущах, на березі річки, смердові обмивали й перев'язували голову; а сини підняли тіло батька й понесли його в хату, щоб покласти на засланому ложі… Несли і плакали, голосно кричали…

Ніхто й не думає знову починати бою. Поволі стихали голоси. Видно було, що смерд відійде зі своїми й не захоче більш нападати. І справді, йому здалось достатнім і те, що загинув винуватець, бо ні сам він, ні його люди не хотіли ризикувати життям: не почували себе надто сильними. Проте разом з кіньми вони отаборилися недалеко від воріт; погрожували аж до самого вечора. Довелося з двору виставити сторожу, щоб уночі, бува, не напали несподівано, — боялися їхньої підступності. Коли зовсім стемніло, біля річки так стало тихо, ніби всі вимерли.

Хлопчак на животі поповз у кущі, але не скоро вислідив, що вояцтво князя, скориставшися з темряви, перебралось убрід через річку і другим берегом потяглося назад до городища. Була виставлена варта, і всі тепер могли спокійно відпочивати. Дорого заплачено за цей відпочинок!

У світлиці на засланім ложі лежало мертве тіло Віша; він так і тримався стиснутою рукою за зламане ратище, яке стирчало в нього з грудей, залитих згуслою, почорнілою кров'ю. На поді горіли скіпки; обидва сини сиділи біля померлого й плакали. Нікому було навіть і про похорон подумати, бо всі жінки ховались іще в лісі. Сповістити їх побіг Самбор і прокричав умовлений сигнал, але поки вони відповіли на його голос, поки всі зібралися, — дружина Віша, його дочки, молодші сини, слуги й онуки, — перевалило за північ.

Відчинилися двері, і процесія сп'янілих від розпачу жінок увірвалась у хату і кинулась до мерця. Тут усі, попадавши на землю, почали качатись. Вогонь на камінному черені вже був пригас, та от підкинуто кілька лучинок, і в їх сяйві це видовище постало таким страшним і болючим, що й ті, хто вже плакав цілісінький день, гірко заридали.

У подвір'ї вили собаки, в шопах тривожно ревла худоба, іржали коні. Нарешті Дзіва підвелася з землі. Слідом за нею рушила стара Яга; долі залишилися тільки плакальниці, що все голосили й співали пісень. Мати й дочка стали споряджати небіжчика до могили.

Цвинтар і попелище були далеченько від двору — на піщаній галявинці в лісі. Отож челядники пішли готувати для вогнища дерево, збирати каміння для гробниці, бо не годилося довго тримати тіло неспаленим, — хай дух швидше летить до своїх батьків і братів.

І ця ніч пройшла без сну, у сльозах… Перед ранком старий Віш уже сидів на лаві, підпертий так, щоб здавалось, ніби він ще живий. На небіжчика одягли найкоштовніший одяг, до пояса причепили найкращу зброю; на голові в нього красувалася шапка з китицею; за плечима стирчали праща, лук, камінна прабатьківська сокира і долото з кременю.

Сивий кінь, на якому старий востаннє подорожував, стояв тут же: мав бути спаленим на вогнищі разом зі своїм господарем…

Біля ніг небіжчика, на землі, сиділа, низько опустивши голову, Яга, вбрана в найкращу свою сукню; на шиї — шнури бурштинового намиста, на руках — блискучі обручки; сиділа і тихо стогнала…

А далі жалібниці з розпатланим волоссям сплескували в долоні, дряпали собі обличчя й груди і співали скорботних пісень… За ними, спершись