Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

В коконі принц відбуде метаморфозу. Він перетвориться в метелика. Він одержить пару гарних червоно-чорних крилець, а його свиняче рильце стане довгим хоботком для пиття медового нектару. Він випурхне у білий світ, полетить до жінок-метеликів і бавитиметься з ними, співаючи і сміючись. Ті самички покладуть яєчко в затишку, і з яєчка вилупиться новий принц чи принцеса.

Для історії залишається таємницею, чи принц наперед повідомив Наталку про всі ці порядки і звичаї. Але ми вже знаємо, що він дуже наполягав на негайному, американському шлюбі. Ця вимога і Наталчина кваплива згода дають причину підозрювати деякі недотягнення. Фиґлі-миґлі. Може, навіть принц ужив гіпноз.

Отак дівчина подивилася довкола себе на верби, на Ворсклу і на Панянку. Її погляд коротко спинився на трактористах, які хропіли під грушами. Потім вона хитнула головою до принца: «Їдьмо!»

Космічний гість широким жестом запросив дівчину до своєї летючої бульби, і вони полетіли у відкриті простори.

Ми не одержали більше ніяких новин про Наталку-Полтавку. Але, очевидно, на новій планеті дівчина справила глибоке враження. Бо з тих пір в Україну почали вчащати космічні гості, шукаючи місцевого шлюбу. Вони позабирали не тільки дівчат, а навіть старих дів і підтоптаних вдовичок. На цих останніх, власне, прийшов великий попит, бо так думалося, що вони вміли варити й готувати.

Скоро дійшло до того, що в Україні зникло все жіноцтво. Наче його пилососом щось висмоктало. Начисто. А трактористи і далі хропіли собі під грушами. Вчителі дрімали, схиливши голови, і час від часу стукалися ними об стіл, підносили голови і дрімали далі.

Численні дослідники спершу в’язали космічне сватання з уживанням гіпнозу. Чому жінки відлітають з рідного оточення на вічну розлуку? Чому згоджуються на нижчу стадію гусениці? Адже відсутність крил ніколи не пустить їх у високе товариство метеликів. Та в дійсності гіпноз тут нічого до діла не мав. Жінки самі заявляють, що краще жити на чужині, аніж маячити в осоружному стані «до-до».

«Нові дні» № 2, 1984 р. «Новий Обрій» № 7, 1985 р.

__________________

ЛОПОТЯТЬ ГЕЛІКОПТЕРИ

Науково-фантастична євгеніка

Це вже більш не секрет, що в Австралії все населення без винятку нездужає на «вікендіс австраліяніс». Симптоми цієї бацили виявляються в гарячковій діяльності на кінець тижня. З наближенням неділі вулиці Сіднею порожніють. Люди скакають в авта і мчать на море чи в гори. Нема того, щоб виконували п’ятирічку за чотири роки або збирали колоски для держави.

Москва вже давно запевняє, що в неї є ліки проти цієї хвороби. А в 1999-му році московське лікування було застосоване до австралійців.

Цього пропам’ятного року збройні сили Австралії страйкували три тижні. Кожен вояк із своєю «шилою» безжурно і безтурботно віддалився від бази. Коли це в небі залопотіли гелікоптери. Совєтське військо навалилося з Новокаледонської Народної Республіки. І прем’єр-міністр Австралії не встиг сказати «Джек Робінсон», як країна вже лежала зґвалтована і завойована. Навколо тихо-тихо. Тільки лунко марширують окупаційні загони:

Нова влада запроваджує свої порядки і оголошує плани на продразвьорстку, колективізацію і класовий поділ: бідняки (що мають по одній корові), середняки (по дві) і куркулі (по три). Ті, що тримають корови сотнями й тисячами на м’ясо, стають суперкуркулями. Державна телевізія їх називає акулами (існує тільки державна телевізія). Їхнє майно пакується на Советський Союз, родини їдуть в гарячу Сімпсонову пустелю, де висипаються з кузова, як груші для сушіння.

Австралія розташована на самісінькому кінці світу. І спершу здається, що звідтіля вже нема куди втікати. Тут тобі й каюк! Хіба їдь в сніги Антарктики. Але в дійсності рятунок наявний. Недалеко від східного берега, високо в небі, під хмарами, розмітилося чудо технічного віку – Пацифічна, або Тихоокеанська Січ. Як колись за сивої давнини втікачі знаходили притулок на Запорозькій Січі, так тепер тут жили визволені з совєтських концентраційних таборів. І пригноблювачі не могли їх осягнути. Літали-стріляли – не могли! Курені, оточені магнетним полем, відштовхували їх, а пропускали всередину лише летючі бульби із власними мешканцями і бажаними гостями. А ворожі кулі і бомби зсипалися в море, як теплий дощик.

Ось невеличкий вітрильник скрадливо виринає з гирла австралійської затоки і в вечірніх сутінках прямує на Січ. Це втікають суперкуркуль Грушенко з родиною і власник човна Петро Кошовий.

– Прощавай, Австраліє! – зітхає дванадцятирічний: Тарас-Террі. – Мабуть, тебе я вже не побачу.

– Побачиш! – запевняє бадьоро Марійка-Мері, його сестра, – Совєти в Австралії довго не вдержаться.

– Та колись в Україні теж думалося, що не вдержаться... – бурчить незадоволено старий Грушенко.

Петро Кошовий розповідає:

– До приходу совєтів в Австралії жили у згоді і творили різні національні групи. Англійці привезли ідею демократії. Німці запровадили виноградники. Греки повідкривали ресторани. Поляки назвали найвищу гору Костюшко. Тільки нас, українців, було так мало, що ми не лишили по собі сліду.

– Не журися, Петре! – каже Марійка. – Ще й українці зроблять свій вклад. Адже ніхто краще за нас не знає совєтської психіки. В боротьбі за свободу Австралія прислухатиметься до українців.

Ті слова стали пророчими.

Прибувши на Січ, Петро розповідає про наміри окупаційної влади в Австралії. Він закликає Січову Раду допомогти австралійським сусідам. Рада погоджується дати Петрові до послуг радіовисильню. Грушенки допомагають складати програму:

– Увага! Увага! Говорить радіо Січ.