Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Навіщо — так?..», — дивується мені дитинно.
«Була на тебе зла! Занадто, — аби зло у серці своєму тримати!», — жовч отруйну — в обличчя йому — безжально випускаю.
Мовчимо. Мовчанкою прірву страшну — поміж себе самих — розширюємо. Віддаляємося — одне від одного. Не знаю — що далі робитиму. Гроші останні — що зі скарбничок ненажерливих повиймала — закінчаться скоро. Картин — немає вже. Снів — теж.
«Бог — це те, у що віримо. Доки віримо — існує, як перестаємо — помирає. Тоді Бог безмежжям стає, без любові…», — ніби сам до себе, погляд у паркет зачовганий втупивши, Нестор каже тихо.
А вранці дня наступного — опісля розмови, що хмелем і безпорадністю отруєна була — я сонно місце порожнє — обіч себе — на ліжку — намацала. І — злякалася раптом, бо відчуття тривожне свідомість мою голкою-циганкою прокололо. Може, хтось — як я фотокартки кавалерів — страхи чужі колекціонує?.. І — з ліжка скочила.
Нестор у коридорі валізу допаковував заклопотано, поспішно. Пальто зимове довге (чоловік зимовий!) — вже одягнути встиг. Тільки ґудзики не застебнув на пальті. Черевики — не взув іще. Причандалля для гоління зосталося до валізки поміж двох светрів втиснути і капці у бічну кишеню покласти, дбайливо перед тим у поліетилен їх загорнувши.
Піти так, аби не прощатися, — думав. Зникнути — непомітно. Так — легше було б — для нас обох. Але я — рано прокинулася — навіщо?..
Блискавка на валізці пронизливо скрикує. Головне — не забути нічого… найголовнішого.
«Невже навіть щітку зубну — на пам’ять — не залишиш?..», — сльози мої гіркі у жартах дурних сховатися не годні, душать мене, витискаються назовні…
Швидше ідииииии, геть — іди — звідси — ідииииииии!.. Аби я — нарешті — за тобою — заплакала — як за мертвим… — подумки його благаю.
І тоді — він підходить близько — обіймає мене, до грудей дужих чоловічих притискаючи відчайдушно-міцно, по волоссю моєму долонею гарячою проводить. Як раніше. Давно колись. Ще в минулому нашому житті…
«Вибач, Надіє, але люблю тебе не таку, якою тепер є, а тільки таку, якою вперше тебе побачив — оту малу заплакану, що під моєю майстернею мерзла, що серденько вразливе і чисте назустріч світові відкрила уперше — ранку одного Різдвяного диво із див моїм очам явивши… Оту тебе люблю… І — тільки оту… далеку… яку зустрів… тоді… Вибач. Не люблю тебе… теперішню…»
Двері відчинені — з мене — насміхаються. Все?.. Отак — хутко?.. Навіть — без поцілунка прощального?..
«Дякую», — ледве духу стає на оце одне слово — йому в спину кинути. Клубок гіркий від горла вниз відкотила, аби не заважав — промовляти.
За що — дякую?..
За любов.
За правду.
За звільнення.
ЗА — ВСЕ.
…Засув залізний на дверях — мовчить. Бо що тепер скаже — коли кілька митей тому зачинився легко, на самоті — цілковитій, бездонний — мене зоставивши?..
Тепер — нарешті — не боячись нікого — не соромлячись ані сили, ані безсилля, ані божевілля власного — заплакати — можу… Клубок гарячий викочую — із серця, із горла, із очей — повільно розмотую — нитка довга — аж нескінченна ніби — все моє тіло — обплутує, обплітає, в полон судомний і солодкий бере — кричати хочеться — не від болю — від радості дикої — від полегшення довгоочікуваного — кричу — мембрани і стіни — завіси на вікнах — нитки на тілі — розриваю — ні за ким — ні за чим — не шкодуючи…
І — зникає все раптом. Довкруж мене. Тиша настає. Останні схлипування, зітхання і зойки приборкує. У мені.
І — порожнеча невідворотна смертельна простір мій заполонює.
І тоді — аби порожнечу смертельну — від серця — віднадити — про любов таку дивну, коли не теперішнє, а тільки минуле в людині любиш — міркую — спокійно.
Стукотять колеса вагонні, наче серце, що додому — вертається.
Завтра — Різдво Христове, свято велике. Двадцять п’яті — мої — народини. Четверть віку, прожита мною.
Вулицею рідною, що колись — на очах моїх — у асфальт закута була — іду. Засніжене все довкола, сніжинки пустотливі за комір кожуха встрибнути так і норовлять — впускаю їх довірливо… Що змінилося від того часу, коли востаннє — тут — була — сім років тому?.. Чи — багато — змінилося?.. Тини перефарбовані, автомобілями підперті… Діти — інші вже — на санчатах розгойдують долі власні і кулями сніговими одне в одного кидаються, галасуючи… Клен над помийницею зрубаний — пеньок дірявий стирчить з-під землі, наче чудовисько із жахіток — смішних бабусиних… Клена — немає вже… Бабусі моєї — немає…
Знаю, що до хати увійду і тільки ліжко її порожнє, застелене охайно, побачу… світлини, на стінах порозвішувані… І — маму сумну, зі зморшками і сивинами новими — над шиттям похилена, як завжди, сидітиме… І — батька — задумливого, неспокійного — над зошитами учнівськими… І тиша страшна серце моє жорстко розполовинить, аби дві мене було віднині: справжня я і — теперішня я…
Хату Русланову минаю тихо. І серце моє у грудях від болю ридає. Не так голосно плач, — до серця кажу. Але — слухатися — не хоче…
І здається мені, що камінці маленькі — із могилок отих відьомських — землею несподівано вивержені, по серцю моєму — по пам’яті — боляче — луплять — аж порятунку ніякого — аж сховатися — від них — ніде… Господи, я ж додому — нарешті! — повернулася…
Хвіртку примерзлу скрипучу прочиняю. Будка у дворі — порожня. Собаки — немає… У двері хати своєї рідної — уперше — наче до оселі чужої — стукаю. Не відчиняє ніхто. Не виходить. Клямку опускаю і голову опускаю — через сіни іду — об балію залізну підборами чобіт вдаряючись — і — дзенькіт отой — щось живе — із глибин моїх — пробуджує… Руслан малий… голий геть… у балії залізній… і… музика… музика… музика… якась…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивна така любов, Ганна Багряна», після закриття браузера.