Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Нестор нову галерею відкрив у Кракові й тепер із новою силою ім’я своє розкручує, ніби із підпілля глухого — із забуття творчого — виходить вперто. Давні контакти відновлює, поповнює чужі колекції, при галереї майстерню охайну об лаштував, там свої дні — все частіше і довше — проводить. Без мене. Працює. І працею власного тішиться. Аж помолодшав наче, погарнішав, сніг на голову сипатися перестав. Картини його — світлі й піднесені, добрими настроями наповнені.

А я?.. Навпаки. Покинула — все. У порожнечі власній, страждаючи, розкошую. Байдикую тобто. Не знаю — що далі робити. Бо ж вічно так тривати не може. Вечори несамотні — ото єдина втіха моя. І то…

Келих із шампанським тримаю у руці. Просто так — за нагородження чергове, взаємне — мовчки п’ємо. Рис пісний, чебрецем і перцем приправлений, у тарілці холоне — ніким непочатий. Бо їсти — не хочеться. Сни мої невоскреслі серце у чистий саван загортають, «сссспи…» — змією сичать отруйною, «сссссспи-і-не-прокидайссссся…». Був у мене кавалер один — повістяр Войцех Ясинський, він казав, що завжди пише лише про те, що в житті своєму щоденному бачить, у реальності сірій і понурій переживає, — тоді, мовляв, цілком вільним себе почуває і не залежить від натхнення миттєвого чи там від настрою муз усяких… Життя тоді — музою — до смерті — служить йому… А мені — тепер — що малювати — коли нічого — окрім порожнечі — довкруж себе — не бачу?.. Навіть — Нестора… Розчинився до непомітного — у житті моєму приземленому, нехудожньому, бо малювати мені більше не виходить. Не хочу тепер — МАЛЮВАТИ. Я — не художниця більше. «Сссссссспи-і-не-проки-дайссссся»…

Лучано Паваротті — телефонним дзвінком — на найвищій гучності виспівувати раптом починає. Хто це — у таку пізню годину?..

Нестор стежить за мною — що робитиму. Він теж долонею гріє келих кришталевий, грайливим прозорим вином наповнений. Тільки ж його долоня — широка і груба — долю на такій завжди виразніше видно.

Мовчки телефон із кишені джинсів виймаю — «ryszko» — просто один із випадкових… хоча, ні, не буває випадку… Ришард — аспірант із відділення малярського. Певно, запитати хоче — бо хвилюється: dlaczego Раnі… покинути навчання вирішила?.. А чи ж я сама — на таке запитання — відповісти годна?.. Хіба знаю — dlaczego?.. Просто перехотілося — ступінь докторський далі здобувати. Балаканину нудну, нецікаву слухати і слухняною бути для інших. Читати-писати і: малювати: перехотілося!.. «Хто це?», — Нестор цікавиться, але не словами — тільки очима. «Яке тобі діло?..», — так само безсловесно йому відповідаю, роздратована.

Але Паваротті співу свого неземного так і не припиняє. Впертий.

Повільно і ніби із пересторогою якоюсь — телефон голосистий до келиха опускаю. На дно сідає, булькнувши ледве чутно. І — замовкає. Навіки.

Несторів погляд — жаху сповнений. І — жалю. Неприхованого.

Морок вечірній надворі вже. І сніжинки — напівпрозорі та легкі — вмираючи, скло віконне відчайдушно лоскочуть — потойбіч світу нашого.

«Я люблю тебе», — кажу тихо. Але власних слів — сама — не чую більше.

Чим тепер — зайнятися мушу — коли не-художниця?..

Одного разу в одній казковій країні жила-була… королівна. Ні, принцеса. Ні, просто нещасна мала, яка про королевича… ні, про принца… ні, про одного чоловіка незвичайного мріяла. Щовечора на зорях ворожила, щоночі — на снах, ранками — на крапельках, що із недбало закрученого крана повільно, сльозами холодними й несолоними на підставлені долоні скрапували. Її мрії були такими безсоромними і шаленими — що не збутися не могли. І закохався у неї… королевич… принц… чоловік незвичайний… отой самий, про якого вона мрію свою дівочу плекала…

Ні, письменницею — не стану. Бракує слів і сюжетів, і думок оригінальних, дотепних.

Може, як мама — за швацтво взятися?.. Сорочки і рушники спробувати погаптувати — хрестиком?.. Як батько — дітей рахувати вчити в школі?.. Знання з англійської та російської вдосконалити, щоб розповідати туристам про Вавель?.. Чи, може, бабусині кулінарні хитрощі пригадати і влаштуватися помічником шеф-кухаря до якоїсь із ресторацій краківських?.. Для танцівниці — застара вже, прикро…

Може, час настав — сина або доньку народити — нарешті?.. Як Атена — від Нестора… А якщо Нестор не захоче — ще одну дитину?.. Але ж… вона його не питала, просто — для себе — народила… та й усе… хто ж — заборонить — жінці?.. Тільки от, чи готова я сама — життя чуже — у житті власному — виношувати?.. Страшно. Ліньки. Забагато відповідальности. І — клопоти зайві. Ні, не час іще…

Телефон у шампанському мертвим сном спочиває. Ніхто відтепер не турбуватиме. Хай — що і я померла — думають. Не хочу ні з ким розмовляти. Нікуди — йти. Нічого — робити. Колючка страшна — до самого серця мого доходить — у серце штирхає — вже не боляче. Біль — притлумлено, переможено, за це варто випити. А решта все — до дідька!..

«Несторе, чому мовчиш? Чому свого трунку не п’єш? Чому — мене любити не хочеш?..», — тишу важку навпіл розтинаю — запитаннями гучними і п’яними.

«Знаєш, що є БОГ?..», — несподівано запитує Нестор. Ніби так ознаки життя подати вирішив — зі своєї непробивної мушлі, аби я не хвилювалася за нього — живий іще, тут іще. Але — Бог — до чого?..

«Знаю, — кажу йому. — Бог — це безмежжя… але без любові… просто — без-межжжябезмежжябезмежжя… До речі, як він?..»

«Хто — він? Бог?»

«Ні, отой шизоїд кольоровий, що в безмежжя — як у Бога — вірив».

«Валентин помер».

«Шкода… що — помер…», — спокійно відказую, смерть чужа мене стосуватися не повинна.

«…»

«А Терлецький — як? Живий іще?..» — про кавалера давнього (випадкового?..) для чогось теж запитую.

«Живий. Я знаю, що ти була з ним — тоді…».

«…коли твоя майстерня краківська на попіл перетворювалася!..», — зухвальство своє несподівано