Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Чекліньський, — буркнув Одживольський, кидаючи собакам обгризену кістку. — Ось що тобі по голові ходить. Хочеш Річ Посполиту направляти всупереч сеймові та королеві. Хочеш сам вибирати податки, відзивати воєвод та старост, як рогачевські конфедерати[78]? Хочеш бути другим Кромвелем в Короні?

— Тільки коронне і литовське військо може вимусити від сейму такі зміни, щоб Річ Посполита знову стала істинною стіною перед Москвою і турками, а не гниючою провінцією. Панове-браття, нас двадцять тисяч. З того: дві — гусари. Удвічі більше панцирної кавалерії. А ще ж волоські та татарські відділення. І драгуни, де кожен другий, це шляхетка-сіромашка з Мазовії чи Підлясся.

— От до мазурів прошу не чіпатися! — скрикнув підпитий Пшедвоєнський. — Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!

— Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! — зареготав Лещиньський.

— Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми — остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.

— Мил’с’дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, — буркнув Одживольський. — А Богун з Хмельницьким тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!

— На столицю ми можемо йти навіть і козаками, — процідив Швірський. — Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж з окраїнними королев’ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!

Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.

— Пан Барановський, — шепнув Лещиньський. — Пан брацлавський стольник…

Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.

Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.

І на очі.

Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.

— Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, — промовив він низьким, хриплим голосом, — чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?

Стало тихо. Полковники озирались один на одного.

— Не говорив я ні про які нові договори, — відповів Самуель. — Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.

— Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров’ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б’ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків — це відбірний напій, — зареготав він. — А наші ссаки, по тому, що ми тут п’ємо, то для різунів — чиста оковита.

— То нам відомо, — тихо буркнув Лещиньський. — Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…

Барановський безумно подивився на Лещиньського.

— То все поки з панів-братів з Задніпров’я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції, що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках[79] в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі — зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!

— І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, — прийшов на поміч Лещиньському мазур. — Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Pax, милостиві панове.

Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.

— Краще було б, щоб на Задніпров’ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил’с’дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями: а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.

— Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, — сказав Лещиньський.

Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.

— Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер