Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

на дні яких булькоче магма, розповідав про гумовий полиск сфалериту та його суміші зі сріблом. Та найбільше мені подобалась історія про відкриття масиву в Норко. Про ту повну магії мить, коли, достоту чарівник, який за легким тріпотінням горіхової палички вловлює присутність води, Татко відчув порух під повіками, «свербіж», що переконав його довбати гору саме в тому місці, адже, як він пояснював, «якщо магнетизм скелі зупинив мене саме тут і пронизав усе моє тіло, аж до свербежу під повіками, отже, під ногами моїми лежало родовище, розміри якого годі було уявити!» Чуєте, магнетизм! Так і не інакше він пояснював неймовірну удачу, що випала на його долю.

Рухаючись слідами кам’яних блукальців-кругляків, Татко дійшов до підніжжя круглої гори, що виситься над Норко, і побачив кам’яні блоки коричневого відтінку, що могло свідчити про наявність і галеніту, і сфалериту. «Зважаючи на викривлення породи, точно сказати було неможливо». Цю історію знали всі. Татко видовбав життєдайну канавку, де блиснули довгі смуги чистого сульфіду цинку, які граційно пірнали у глиб скелі. Усі газети писали про це, про Татка дізналися всі шахтарі світу, весь Норко — та ніхто не підозрював про маленьке диво, яке заворушилося під його повіками.

Я ні за що не зрадив би його довіру. Наші розмови служили мені за єдину втіху в Норко. На відміну від інших, які зберегли чудові спогади про юні роки, я пригадую переважно радість цих бесід і згадку про тягар ролі старшого в цій родині.

Коли ціна на цинк упала до шести центів за фунт, перша моя думка була про тата. Тоді мені було двадцять років, я вже деякий час жив у Монреалі й досі чекав на наші мільйони. Сподівання щодо моєї частки суттєво змінилися. Я мріяв про династію Кардиналів: навчання в університеті, карколомна кар’єра, хтось прем’єр, хтось науковець зі світовим іменем, а хтось (чом би й ні) — лауреат Нобелівської премії. І все це на міцному підмурку мільйонів.

Новину я дізнався з радіо у своєму таксі. І перш ніж пошкодувати за прожектами, які розчинились, немов мара, я подумав про тата, про його акції, які він плекав і леліяв, достоту найцінніші частинки Всесвіту — тепер, коли вони не вартували нічого, він мусив поглянути в обличчя суворій дійсності. Я висадив пасажирку — стареньку пані, загорнуту в кілька шаликів — на бульварі Святого Лаврентія і помчав до Норко; я був упевнений, що мусив бути саме там.

Норко понурився під вагою звістки. Компанія «Northern Consolidated» діяла швидко. Шахтарі отримали повідомлення про закриття шахти разом із чеком; їх вивели за браму в супроводі горил, за великі гроші привезених із Торонто на випадок бунту. Перед сторожкою миттю виросла огорожа — і до вагонеток полетіли архіви й інші цінні речі. Даремні застороги: катастрофа так приголомшила шахтарів, що вони й не думали про бунт, безсило розпластавшись серед гір пивних кухлів.

Була ніч, коли я доїхав до Норко, і з легкого підйому шосе, звідки відкривається вид на містечко, я чув белькотіння жінок, які скупчилися перед готелями, жаліючись на останній чек.

Удома панував жах. Джеронімо зустрів мене тріумфальною усмішкою.

— Ти в курсі?

Не встиг я й кроку зробити, як навколо з’юрмилися родичі й почали перекрикувати одне одного, намагаючись переказати події дня.

На кухні панував страшний безлад, усіх вона вмістити не могла. Кардинали штовхалися, витягували одне одного з кухні, билися за місце у дверях до вітальні й спалень. Попри пізній час ніхто не лягав до ліжка. Діва з поснулим малям на руках (певно, Тутсі, бо Послідок тоді ще не народився) також була там. Олень або Нефертіті — я так і не навчився їх розрізняти — чіплялися за її ноги. А в кутку стояли, тримаючись за руки, Близнючки. Увесь дім зібрався, аби провести безсонну ніч.

— Цього вечора світ належатиме нам!

Вони вирішили відсвяткувати закриття шахти великою ватрою на задньому подвір’ї. Еге ж, чистої води провокація. На ранок мешканці Норко засмутилися, зауваживши, що шини для ватри Кардинали взяли з їхніх повіток.

— Покажімо смердючим вахлакам, як тепло від їхніх шин!

Я й слова вставити не міг. Безлад поступово переміщався на двір: подушки, простирадла, канапа з вітальні, провізія на цілу ніч, навіть телевізор — вони вирішили, що він і без антени працюватиме. І все під керівництвом Тутанка і Магнума, які взяли керування операцією на себе.

Дорогою я зупинив Азійця і запитав у нього, де Татко.

— Як завжди, в підвалі.

Про Мамусю питати було не варто — двері її кімнати були замкнені. Вона спала коротким глибоким сном, що давав їй змогу потім ходити по наших кімнатах усю ніч.

Я спускався до підвалу, побоюючись сумного видовища. Упродовж кількох годин дороги додому я намагався уявити, в якому стані знайду тата і як його втішатиму.

Він стояв перед верстатом, шліфував зразки і помітив мене, лише коли я підійшов.

— О, ти приїхав? — усміхнувшись кутиком вуст, зауважив тато.

Це не було ні запитання, ні здивування — він лише з цікавістю констатував, що я піддався загальній паніці.

— Можеш пояснити, навіщо ти здолав стільки кілометрів?

На мить добрий гумор Татка дав мені сподівання, що ще не все втрачено, що він, можливо, продав акції до катастрофи й наші мільйони врятовані.

Хвилюючись мимоволі, я розповів йому, як гнав до Норко, розказав про стареньку в тюрбані з шаликів, яка не хотіла виходити з таксі, про свою тривогу й раптову і несподівану думку, що шалено вирувала в мене в голові.

— Забудь про акції, синку, тепер вони й десяти центів не варті. Є речі цікавіші, аніж хвилюватися про папірці.

Татко не відводив від мене хитро примружених очей і усміхався усіма зморшками свого обличчя, достоту дитина, в якої є особлива витівка на крайній випадок.

— Не думай про акції, — заявив він тоном, що вістив щирі зізнання. Татко вказав мені на останню сходинку, а сам вмостився на ящику з-під динаміту. — Сідай і слухай, синку, нашорошуй вуха, бо те, що скажу, не повторю ніколи.

І тоді він розповів мені те, що спершу видалося чарівною казкою, та що далі він говорив, то більше розвивав думку і більше пасток я бачив, то більше відповідальності лягало на мої плечі — та жодного разу, клянуся, ні разу я не відчув, яка страшна драма чекає на нас наприкінці пригоди.

Усе почалося за чотири роки до того — коли відкривали шахту й Татко супроводжував президента компанії «Northern Consolidated» і кількох відповідальних осіб, які мали показати