Читати книгу - "Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара"

– 

Я затримав цю особу, коли вона намагалась пробратись на базу. Шпигунка. Веду її до інших. Відкривайте двері.

– 

Якщо ти ведеш її до інших, то чому привів сюди? – Хлопці оживились. Я не знав що відповісти, тому підходив все ближче. Вѣдана вже почала нервувати. До них залишалось кілка кроків, коли Я зупинивсь. – А це жінка. Я поважаю нашого командира, але ці його збочення не розумію.

– 

Тихо ти. Ще б біля його столу це сказав. Заводь її.

Я зітхнув з полегшенням. А от Вѣдана ні. Вона не знала як себе поводити, і що буде далі. Саме томі чудово зіграла свою роль. Коли за нами закрили двері, Я обдививсь всю кімнату. По середині стояв великий стіл. Справа шафа. Замість стіни з протилежного боку було велике вікно. Біля нього стояв сірий. Вочевидь командир. Він повернувсь. В кімнаті було не достатньо світло, щоб він добре нас роздививсь.

– 

Я не наказував привести мені когось.

– 

Вона хотіла… – почав Я та не зміг закінчити фразу.

– 

Ти забув як треба звертатись до своїх командирів. Представся! Негайно! – Він почав підходити до нас.

– 

Я… Я… – По-перше, Я уявлення не мав, що треба казати. По-друге, треба було тягнути час і змусити його підійти. Вѣдана зрозуміла, що саме треба робити і приготувалась. Коли Він був вже на відстані моєї руки, Я вдарив його прямісінько в челюсті. Такого він не очікував і відійшов на кілька кроків назад. Схопив за челюсті, він трохи нахилився вперед. Наче саме цього і чекала моя супутниця. Вона одним ударом ноги відправила його в країну снів. Я в цей час закрив двері на засув. Командир лежав без тями. Та це не продовжувалось би довго. Перше, що ми зробили, це зв’зали його та закрили рота.

– 

Як ми могли так промахнутись? – питав Я більше сам себе.

– 

Не думай про це. Що будемо робити далі?

– 

Щось придумаємо. Зате ми знайшли полонених.

Я визирнув в вікно. Воно виходило на одну велику камеру, де тримали всіх. Треба було витягувати їх. Чуття підказувало мені, що десь неподалік, повинен бути склад зі зброєю. Потрібно було просто привести їх туди. А далі жага свободи се зробить сама.

Сівши за робоче місце командира, Я легко знайшов план бази. Зараз в мене був повний доступ до всього на цій базі. Командирський пульт управління. Страшно було б подумати, як би все обернулось, не будуть цей тип таким мерзотником.

– 

Ось. Дивись. Їм треба пройти сього нічого По цьому коридору і з права будуть двері, які ведуть на склад з зброєю. Сили противника не будуть не становитимуть для нас загрози. А в ангарі достатньо транспорту щоб вивезти всіх. Зараз Я запрограмую двері, щоб вони відкрились. Пошукай поки зброю тут.

В шафі було одна заряджена рушниця. При собі командир мав пістолет. Пістолет взяла Вѣдана. Вона ніколи не стріляла, і вчитись було ніколи. Надіюсь до цього не дійде. Коли все було готово, Я кинув рушницю на плече та підійшов до дверей.

– 

План той же. Ти полонена. – Вийшовши, нас запитав охоронець.

– 

Щось ви швидко. Командир не в дусі?

– 

Ні. Він тільки допитав її. Тепер наказав вести до решти.

– 

Добре. Іди вже.

Добре, що вони нічого не запідозрили. Наступна зупинка була біля виходу з загальної камери. Ми бігли туди, щоб встигнути до автоматичного відкриття дверей. На місці були навіть раніше запланованого.

Біля дверей було кілька озброєних охоронців. Відчинення дверей для них було повною несподіванкою. Адже нікого з командування біля них не було. Вони спантеличені цим, стали напроти дверей і відганяли всіх охочих. Цим і скористались ми з Вѣданою.

Вийшовши з-за рогу і наставивши зброю на охоронців, Я наказав здатись і покласти їхні гвинтівки на підлогу. Після цього відійти на 5 кроків назад. Вони виконували мої накази. В цей момент Я був їхнім командиром.

Вѣдана тримала їх на мушці. Вона трималась впевнено. Розуміла, що це єдина її зброя. Навіть якщо вона вистрелить, не факт, що влучить. Але залякувати охоронців в неї виходило добре. Я в цей час зайшов в камеру. Жахлива картина поневолених людей.

В камері стояли двоповерхові ліжка з дерева, без підстилок. Самі ж люди було худі. Видать, їх майже не годували. Давали рівно стільки, щоб вони могли працювати. Та цей час для них скінчилось.

– 

Люди! Ви більше не раби. Я прийшов звільнити вас. За мною До свободи. Але до неї ще треба пробитись через ворогів. Та не бійтесь. Я знаю де взяти зброю. Разом ми зможемо це зробити. За мною!

Всі почали вставати і готуватись. Людей було багато, а коридори вузькі. Головне, щоб не було паніки. За це Я переживав. Коли всі вийшли, ми замкнули в камері охоронців, а самі відправились до складу.

Зброю охоронців забрали воїни. Вони йшли якраз позаду мене. Свою рушницю Я теж віддав. На вході в склад теж стояло кілька охоронців. За цим разом по тихому не вийшло. Бажаючи помсти за вбитих товаришів, один з наших відкрив огонь. Маючи елемент несподіванки ми швидко розібрались з ними. Склад був наш.

– 

То який наш план. – До мене підійшов К

ъ

нязь, поки ми з Вѣданою стояв біля дверей на сторожі а інші люди вибирали для себе зброю. Він був живий. Радість переповнила мене від звуків його голосу.

– 

Вѣдана! –Сказав К

ъ

нязь,

– 

Тату. – Ми стояли спиною. Вѣдана різко розвернулась і обняла К

ъ

нязя. Він поклав руки на плечі доньки. З його мудрих очей покотились сльози.

– 

Я навіть не пізнав вас. Особливо тебе, доню. Яка ж гарна ти стала. Вся в матір. – К

ъ

нязь притис дочку до себе.

Ідилію порушила тривога. Я точно не знаю причини. Можливо знайшли зв’язаного командира в його кабінеті або просто почули постріли. Та це вже відбулось і треба вирішувати проблему.

– 

План такий. В ангарах стоять вімани. Нам треба до них добратись. На них ми зможемо втікти звідси. Але це буде не просто. Я маю вручну задати кожній кінцевий пункт призначення. Мене треба буде прикрити. Ці люди вчили військову справу?

– 

Не всі. Переважно тут селяни, ремесленики.

– 

Ммм… Добре. Працюємо з тим, що є. Але мені треба, щоб мої накази виконували чітко,