Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Ти хочеш сказати, там вони кращі?

— Ні.

— Гірші?

— Інакші.

— Як це?

— Як тобі пояснити...

— І давно це було?

— Давненько.

— А ти мав там, куди мандрував, друзів? Адже коли часто кудись їздиш, у тебе з’являються нові знайомі.

— Авжеж.

— Багато?

— Залежно від того, куди я мандрував.

— Ти листувався з ними?

— Звичайно, ми підтримували стосунки.

— А куди була твоя остання подорож? Ти можеш розказати що-небудь про неї?

— В сузір’я Центуріона. Свого часу я міг би не вгавати про це день і ніч, тепер багато що стерлося. Вдруге я такої подорожі не втнув би, сьогодні — ні. Це як сон: прокидаючись, ти ще бачиш його, а вже через мить усе розпливається, залишаючи по собі розмиті контури.

В його словах бринів ледь уловний щем.

— Твоє найбільше розчарування?

— Я заснув у спальному відсіку міжгалактичного шатла, передавши капітанські повноваження своєму заступнику, моєму однокласникові, який, звісно, ні про що не здогадувався, а прокинувся в сільській хатинці, і перше, що я почув, — як дзижчала муха. Ти не уявляєш! Тепер я дивлюся на це інакше, — він усміхнувся. — Гадаю, мені неабияк пофортунило, адже могло щось статися, і ми ніколи не повернулися б. Коли я опамʼятався, переді мною стояло квасне молоко, а на тарелі лежав окраєць хліба. Найкраща, яку в такій ситуації можна помислити, розв’язка.

— Я ніколи не була на селі.

— На відміну від матері, цьоця, в якої я проводив добрячу частину літніх канікул, не залишала записок. Не подумай, що вона була неписьменною, за її плечима повноцінна восьмирічка. Просто в світі, куди я потрапляв попри бажання, письмо не мало аж такого значення, на відміну від оповіді, яку підтримували оцупками кострубатих слів, тоді як письмо пов’язувалося з міськими урядниками, викликами, квитанціями, повістками, що рекрутували до війська, звідки повертались каліками та мерцями. Письмо робило винуватими, комусь чимось зобов’язаними, змушувало переховуватися, відкуповуватися, брати до рук зброю, боронити себе, обійстя, дітей. Я застав оповідь у мить розпаду, коли на її місці утворювалася порожнеча.

— А все ж таки, ти переселився би куди інде? В інше місто, взагалі кудись, де ти ніколи не жив і не був?

— Нащо?

— А хоча б просто так.

— Тут — історія.

— Якраз для того, щоб її назавжди позбутися.

— Гадаєш, таке можливо? Те, що було з тобою, — не підручник. Його не викинеш на смітник.

— Податися геть і почати спочатку.

— Від нуля? Відмовитися від себе і стати кимось іншим? Це ілюзія.

— Якби в тебе був цей єдиний вихід?

— Я зробив вибір.

— Адже людина повинна мати право на ще один шанс.

— Безумовно, до того ж не один.

— Шанс почати з чистого аркуша.

— Ти хотіла б?

Сходи з почовганими стінами, на стелі — кіптяві плямки, в їхньому осерді — звуглені сірники. На майданчику між поверхами вазон.

Він перехопив мій погляд:

— Красень. Його виставили десь щойно. Коли я виходив з дому, його тут не було.

— Так просто: виставити за двері.

Він кивнув:

— Рослина нічого не скаже в свою оборону.

Він підважив горщик.

— Важкуватий, але разом ми здужаємо.

— Що ти замислив?

— Занесемо його до мене.

Пересохла земля, на поверхні якої руді струпи, що накипіли від тривалого підливання водою з крана. Ми просувалися сходина за сходиною, раз у раз перепочиваючи.

— Рододендрон.

— А я й не здогадувалася, що він так називається.

— Такий ріс у вестибюлі книгозбірні, в якій я дещицю божевільних років позичав книжки. Можливо, він там і зараз стоїть.

— І я знаю його.

— Теж звідти?

— Ні.

Ми з різних галактик.

— А звідки?

— Та так, з одного ресторану.

Дійсність, в якій я формувалася, була мереживом відбитків кривих дзеркал.

— У природі рододендрон цвіте раз на чверть сторіччя. В домашніх умовах — практично ніколи. Тужить за батьківщиною.

— Може, його тому й виставили, щоб не заразив тугою?

— Можливо.

— А де його батьківщина?

— Далеко-далеко на Півдні. Там, де пірати ховають скарби.

Брунатно-червоні, мов полежана вишня, двері. Номер, клямка, під нею замок.

— За багато часу ти перша гостя, не враховуючи зчитувачок лічильників, занудних тітоньок, за винятком однієї, з якою ми знайшли спільну тему. Прийшла по показники, а закінчилося Шаламовим.

— Це так зветься стрибання в ліжко?

Він засміявся:

— Шаламов описував пережите, а вона завідувала бібліо­текою. Потрясні тексти, короткий період суспільного прозрівання, що захлеснувся в новому приступі перебріхування, адже годівниця нікуди не поділася. Шаламов лише заважав.

— Але ж нічого не змінилося.

— Саме тому. Ті, які засадили його, поцупили в нього оповідь, привласнили її, почали розповідати від себе, наче то вони постраждали, звівши врешті Шаламових, Антоненків-Давидовичів — усіх, хто мав що сказати, до десерту на номенклатурному бенкеті. Нам завжди бракувало інтелектуалів. Жменька дисидентів, з якими система загравала, доки второпала, що їй нічого не загрожує. На той час третина тієї жменьки вже померла, третина скурвилася, решті заткнули пельку. Ні, сьогодні тебе не вбиватимуть і не запроторюватимуть на Колиму. Ти можеш базікати, скільки тобі заманеться, тільки от ніхто не почує тебе. Знаєш, як це робиться? Доволі просто. Прагнулось зовсім мало — правди.

— Ти отримав її?

— Так.

— І що вона тобі дала?

— Знаєш, як висловився Мандела? «Я навчився ненавидіти систему і любити моїх ворогів».

— Він що, святий, цей твій Мандела?

— Святі не беруться до зброї.

— Він убивав?

— Він чекав поступок з боку сильнішого, даючи втямки, що за зброю людина береться в безвиході. Мандела народився, коли почалася Перша світова, двадцять сім років провів за ґратами, де, зрозуміло, не увесь час вирощував помідори. Якби не зброя в руках чорних хлопців, нічого, швидше за все, не вийшло би. Разом із тим, якби не преображення, якого він зазнав на даху в’язниці, Африка захлиналася б кров’ю. Його обрали першим темношкірим президентом його батьківщини. Тієї миті, коли ставав ним, він збагнув, що представлятиме тих, які жили на тій землі споконвіку, і тих, для кого вона стала в різні часи домівкою. Чи можливий у нас Мандела? Я часто запитую себе про це. Щойно народжена країна з потенціалом, про який можна мріяти, — нікчемний задвірок найбагатшого континенту. Мораль —