Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Євген нікого не попередив — ні сестру, ні друзів, ні, звісно, матір, а потім жінка знайшла лист. Він поклав його так, щоб аркуш можна було помітити, висунувши шухляду. Він знав, що вони прочитають його не раніше, ніж він приземлиться в Києві; не швидше, ніж увечері. Вони прочитали його через кілька днів. Скупі рядки, накидані квапким почерком, яких виявилося досить, щоб збагнути, що до спонтанного, на перший погляд, рішення вів довгий шлях. «Мамо, моє серце там... Моє місце — між хлопців і дівчат на ґраніті... Я один із них... Я впевнений, ти мене зрозумієш і не засуджуватимеш... Я — українець».
Вони зайшли досередини, мати й донька, довше не було куди зволікати. Вони все ще сподівалися, до останньої секунди, мати занепокоєно роззиралася, і сестра — теж. Наставав новий етап.
— А ваш син?
Службовець розгубився.
— Ми можемо вручити тільки йому особисто.
Того дня вони отримували паспорти, до яких йшли багато років, як наближають мету; мати вважала їх найбільшим досягненням. Думала при цьому про майбутнє дітей, про нормальне життя для них — з нормальною освітою, нормальною працею, в нормальній країні. Тут менше лукавства. Тут люди менше заплутуються у брехні, менше її снують і вигадують, тому все краще. Її діти заслуговували на це краще. І вона змогла його забезпечити їм — витримкою, наполегливістю, впертістю. Коли людина чогось прагне, зазвичай вона досягає його, і дуже рідко коли обставини становлять нездоланну перешкоду.
Й ось вони вийшли з новісінькими документами, тоді як Євгенів залишився в шухляді чиновницького столу.
— Наступного разу, — це все, чим клерк міг їх утішити.
Він і сам розгубився що-небудь второпати. Для людей з неблагополучних країн ця мить — мрія. Часто-густо — єдина, найбільша, остаточна мрія їхнього життя. Вони тікають від злиднів, гідність передбачає також матеріальний достаток. А ці українці далебі наполегливі. Працьовиті. Українки, що не кажи, — симпатичні.
Коли обидві жінки виходили, він покрадьки зиркнув на обох, відтак на обручку на пальці своєї руки, а тоді, натиснувши на ґудзичок, оголосив у мікрофон наступне прізвище.
В ті хвилини, як Євген дочитував у літаку біографію Ейнштейна, його мати й сестра стали громадянами Європейського Союзу з безхмарним небом над головою: тієї пори року радше метафоричним.
Він не був самогубцею. Ніхто з тих, хто загинув, не були самогубцями. Жодний, хто йшов голіруч під кулі; з деревʼяними щитами. Того дня. Перед тим. Й усі дні опісля. Він не був героєм, як ми уявляємо.
Так ми разом. Ми — поруч. Удвох. Ніби й не розлучалися. Наче вона не розлучила нас, рушниця снайпера.
Вбивця цілився в очі. Від ґумових куль сяк-так можна було оборонитися, від свинцевих — ні. Нас, дівчат, не пускали туди. Коли впали постріли, нам заборонили туди йти. Ні, не думаю. Так, була загальна координація.
Снайпер влучив у відкритий, допитливий, привітний погляд. В той, в який я закохалася, вперше побачивши його.
Вони зумисне обирали очі.
Очі бачать світ.
Очі бачать правду.
Дивляться на тебе.
Ще все свіже, наче відбувалося вчора, проте час намагається віднести геть, змити свавільною течією, стерти, усунути, знищити, як нещодавно майданне графіті з будинкового муру.
«Я приїхав сюди, щоб жити».
2012–2017
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.