Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Ось бачиш, — вона тримає фотографію, її рука тремтить.

Зріз з відеоролика на ютубі. Ні, то я тримаю. То я зробила її. Зупиняється перекурити. Дуже коротку мить видно обличчя. Компʼютерна програма дала змогу зафіксувати цю мить. У фотосалоні зображення роздрукували на папері. Прийдіть через годину. Я оплатила замовлення й отримала талончик. Через годину я прийшла. Навіщо? Година ще навіть не закінчилася, проте фотографії були готові. Вони вже чекали на мене, поміж них — ота. Його синові пʼять з половиною — невдовзі він підросте, жвавий, набитий малюк. Він тягнувся до мене на руки, я давно вже не бачила його.

Там, на Майдані, були чиїсь діти. Коли він цілився в них, мусив думати про свою. І дорослі. Котрийсь з тих дорослих міг бути його батьком.

Його дитина теж колись виросте. А я знаю, як він любить її. Вертаючись зі служби, він підкидав її вгору. Як він радів їй. Як вони разом гралися.

Це все одно, що вбити власну дитину.

Я не хочу думати про це. Я намагаюся відразу перебити думкою про щось інше. Поринаю з головою в роботу, яка подобається мені. Вона — моя; я знайшла себе в ній.

Я не знаю, що з цим робити.

— Це твій брат.

— Мовчи!

Я кричу:

— Не кажи цього.

Я намагаюся прокинутися до тієї миті, як Євген скаже це.

Я не хочу спати.

Не хочу заплющувати очей.

Я хочу прожити життя, ні на секунду не відключаючись.

В такі миті здавалося, що я збожеволію.

Я перейшла через це.

Я вийшла звідти.

А Євген залишився там.

У чорному сні, якому не існує кінця.

Ми домовилися про зустріч. Стояв червень. Я хвилювалася.

Нас єднає міцна дружба. Соломія, як і я, у волонтерському русі. Ми працюємо в тій самій волонтерській організації, я тут, вона — там. Вона домовляється зі шпиталями, знаходить спонсорів, перекладає, коли привозять поранених, їде зустрічати їх в аеропорт. Я супроводжую їх у Києві, через дві години вона приймає їх там. Офіційних представників майже ніколи не видно, наче хлопці, яких транспортують, без громадянства. Ми опікуємося добровольцями, досі невизнаними, а вони ж першими піднялись на оборону. Ніхто не шукав їх по військкоматах, не влаштовував облав у нічних клубах. Як це гидко... Куди ми прямуємо?

Консули про все довідуються останніми, їх воно особливо не зачіпає. Вони більше зайняті виставлянням у соціальних мережах дорогих речей, іменних подарунків від премʼєр-міністра з нагоди річниці незалежності, за неуточнені досягнення чи просто «за сумлінну службу». Тим часом в урядовій скарбниці бракує коштів на елементарне. Люди помирають посеред вулиці. Вони не мають ліків, якими їх має забезпечувати держава. Щотижня десятки дітей потрапляють у сиротинці, бо батьки не можуть прогодувати їх. Це ще одна війна, вона триває набагато довше, ніж на сході. Вона триває третину сторіччя.

Цього року опалення ввімкнули в середині листопада, а дві тисячі чотирнадцятого і ще дві тисячі пʼятнадцятого тижнем раніше від початку опалювального сезону. Ні, тоді не було холодніше, тоді тільки-но почався жовтень. Ненадовго прокинулося сумління? Страх. Майдан не привів нової еліти, все стало на свої місця, «обнулилося». У війні винні не хлопці-добровольці, а ті, котрі довели країну до такого стану. Опалення хрущовки обходиться в півтора рази дорожче, ніж пенсія, яку отримує людина, відпрацювавши сорок і більше років. Наче війна десь у паралельному світі, лише гинуть у ній по-справжньому.

Все тримається на приватній ініціативі, держава байдужа, співчуття виявляють звичайні люди. Італійські хірурги незрідка відмовляються від гонорарів. На дороге протезування пожертви надходять від малого й середнього бізнесу, здебільшого анонімні. А також перекази від людей. Олігархи не дали ні копійки, аби врятувати бодай одну людину.

Потім Соломія і такі, як вона, її однодумці везуть бійців на море, незалежно від пори року. Вода заспокоює; шелест хвиль, що набігають на пісок. Соломіїн паспорт сильно спрощує спілкування з місцевими установами.

— Мені щоразу здається, що ось зараз я побачу його.

Вона дивиться мені в очі, чи я розумію. Я розумію її. Вона втратила рідного брата, я — хлопця.

Тоді я навіть не знала, як вона виглядає.

— Ви Світлана? Я Соломія, сестра Євгена.

Напевно, я задумалася, бо проґавила, коли вона підійшла. Я думала про Євгена.

«Сестра Євгена». Вона сказала це так, що мені здалося, наче ось-ось надійде Євген, і далі ми попростуємо втрьох.

Ми обійнялися. Я відчула на щоці вологу, наче впала сльоза: з неба покотилися великі краплі, спершу поодинокі, потім густіші й густіші, а тоді зненацька линуло, як з відра.

Ми кинулись бігти. Змоклі, ми знайшли прихисток у кавʼярні. Над столами низько звисали матові лампи з круглими металевими плафонами. Ми примостилися за вільним столиком коло вікна. По кількох хвилинах всі вільні місця були зайняті.

Ми говорили, а тоді раптом замовкли та обернулися до вікна — одночасно, мовби відчувши.

Євген ішов повільно по зливі, наче гірським хребтом, з похідним наплічником за спиною. Нас тут триста, як скло, товариства лягло. Він переписав і завчив слова. Хтось приніс їх, рядки про студентів, які майже голіруч обороняли країну проти більшовиків. Це було задовго до вбивств на Майдані, напередодні Різдва. Він знову був молодим, яким я зустріла його першого разу. Ми бачили його кілька секунд, а потім видиво розтануло. Він не бачив нас, він дивився кудись вперед й усміхався.

Після цього вже більше нічого не було — надворі періщило так, що тільки камʼяна фігурка святого на фронтоні проступала невиразно, мов крізь туман. Наче вона ось-ось розсотається. Буцім вона значно далі, а не зовсім поруч. Мов постать живої людини, яку зменшив не скульптор, а перспектива.

Того лютневого ранку Соломія прокинулася від глухого удару. Наче хтось пожбурив у шибку камінцем, загорнутим у щось мʼяке. Надворі ще було темно. Дівчина прислухалася і, не почувши більше нічого, відвернулась і задрімала, а коли знову прокинулася, звук стерся, як стирається сон.

Відсунувши штору, вона побачить щось чорне.

— Мамо, там дрізд.

Птах лежав долі зі складеними крильми. Він був мертвим.

— Вийди, я приберу.

— Не викидай, — Світлана не прокаже це, скрикне.

Мертвого птаха закопали, точніше, поклали під кущі, пригорнувши землею. Мати пішла на роботу, тоді як доньку не покидало мульке відчуття. Наче опустилася паволока. Пішла з дому, не поснідавши, і цілий день не хотіла їсти, аж увечері відчувши, як смокче всередині. Лежачи в ліжку, Світлана думала про