Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 24

Адекватна людина б усе зрозуміла, відступила, перехворіла і стала б жити далі. І це було б найкращим рішенням у моїй ситуації. Але мене тримала моя одержимість, вона поневолила, і в мене не було жодного шансу врятуватися.

Ні, не в'язниця загартовує. Ув’язнення порівняно з реальністю – рай. Там я міг тішити себе ілюзіями і нічого не бачити. А тут я сидів з нею за одним столом, підтримував балаканину брата і помирав, щохвилини відчував, як згоряю живцем, як біль зжирає моє серце, як демони з’їдають мої кістки. І я воскрес, щоб знову гинути під поглядом небесних очей.

- Ми так чекали на твоє звільнення, - співає ангельським голоском.

– Так, нелегко було. Але впоралися, – підтакує Вадим.

Вони загалом виглядають як одна дружна команда. А я… я так… збоку… бідний родич.

- Дякую, - видавлюю з себе. Випиваю вже п'яту чашку кави.

- Обережніше з кофеїном. Серце від нього барахлить, - видає голубка, а я дивлюся як пухнасті довжелезні вії обрамляють її прикриті повіки. Як хочеться до них доторкнутися, обійняти, і почути, як вона на мене чекала.

Ідіот. Вона будувала своє життя. Батько. Брат... Хто ще?

- Як там Лев? Ви все ще одружені? – питаю глухо.

- Поки так. Але ми це скоро виправимо, – відповідає за неї Вадим. Обіймає голубку, мацає її своїми брудними лапами. Не знаю, як мені вдається всидіти на місці, кулаки сверблять, а серце… від нього вже мало що залишилося.

- Помста, - підсумовую. Звичайно, Вадиму потрібний виконавець.

- Звісно. Васі теж не солодко доводиться.

- А ти як, Микито? - як же вона вимовляє моє ім'я, з придиханням, ніжно, мов крик душі, - Вже освоївся на волі? Допомога потрібна, ти не соромся, ми з Вадимом допоможемо.

Так! Ти мені потрібна! Неможлива зрадниця!

Вона грає, бавиться, а я все одно бачу її білі крила за спиною. Зневажаю себе, злюся на неї та згоряю в муках розпачу. Невже я її втрачаю? А хіба вона була моєю? Що для неї означають наші тюремні побачення? Нічого… пригода… Навіщо їй колишній зек, якщо має перспективного Вадима. А брат… я бачу ту саму одержимість у його очах. Він хворий на аналогічну хворобу під ім'ям Василіса. І він так само піде на все заради неї.

- Впораюся, - дивлюся їй у вічі, жорстко, тримаю погляд, відкриваю своє пекло, нехай зазирне, нехай відчує. І вона відчуває, бачу, як ледь помітно здригається, як тінь пробігає по ідеальному обличчю.

- Не варто скромничати, - і мені в очі б'є своєю енергією, приймає виклик. Вона дуже швидко бере себе в руки, знову посміхається до мене… брата…

Що в її голові? Яка її гра? Що їй треба?

Ніколи мені не знайти відповіді на ці запитання, вона забрала їх із собою на небеса.

- Так, гроші, житло, Нік, чого мовчиш. Ти все втратив, - турбота Вадима зараз для мене як глузування.

- Все є, а чого немає, то сам візьму, - і знову пірнаю в блакитну прірву.

- Ось це правильний підхід, сміливий, - і нахабно мене за руку бере, облизує соковиті губи. Провокує.

А в мені нарівні з болем прокидається сила, впевненість, що гори можу перевернути заради своїх цілей. Так, незважаючи на її сіті та брехню, Василіса завжди наповнювала мене енергією. Вона привчила мене до цього… Зараз без неї дуже складно підтримувати життя у понівеченій оболонці.

Після вечері Вадим несе її на руках до машини. Вона щасливо махає мені рукою. А я продовжую горіти у своєму персональному пеклі. Туга за нею як кислота до кісток дісталася, мене фізично викручує.

Вони їдуть, ллє дощ, стою біля байка і дивлюся їм у слід. Судорожно ловлю її запах... вона полетіла геть і знову важко дихати.

Ніч минає без сну. Це не кохання… кохання м'яке, ніжне, ласкаве, моя ж одержимість жорстоко підкоряє, не випускає з пазурів. Але вона все ж таки повітряна, обіцяє відчуття польоту, і ось за цю мрію, я тримаюся скрюченими пальцями. Мене з'їдає життєва потреба просто її побачити.

Я стримуюсь. Не йду шукати її. Не дивлюсь на фотографії. Займаюся спортом. Зустрічаюся з Бодею. Намагаюся налагодити своє життя… Але чи є сенс у всьому, якщо його не буде поруч?

А ввечері третього дня вона з'явилася біля мого готелю.

- Зачекався, Нік? – дивиться лукаво.

- Тепер Вадим?! - хапаю її за плечі, трясу, злість межує з божевіллям. - Хто ще, Василіса?! Що ти робиш?

- Люблю тебе, - слова звучать так гармонійно, так просто і щиро.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно