Читати книгу - "Ті, кого немає"

Наталя сіла, присунула чашку й потягнулася до наплічника по сигарети.

– Ти стала курити?

– Так. Байдуже, розповідай!

– Ти знаєш, що Андрій Петрович завжди до нас добре ставився. Я пішла на пенсію й продовжувала працювати, а півтора року тому мене… попросили. Коротше, делікатно запропонували поступитися посадою.

– Виставили, значить? – Наталя пошукала очима попільницю, не знайшла й струсила попіл у блюдце. – Ти не писала.

– Навіщо, Наталочко? У тебе своїх проблем вистачало… Отоді Андрій Петрович і оселився в нас… одним словом, ми стали жити разом. Цивільний шлюб. Пенсія в мене невелика, я її відкладала. Ми відкрили рахунок у банку на твоє ім’я…

– Ти й про це мовчала, – посміхнулася Наталя, не розуміючи, чому ніяк не може впоратися з роздратуванням. Ну одружилися, що такого? Дядько Андрій завжди був небайдужий до матері.– А потім? Що трапилося?

– Якісь люди його побили й зламали руку, підпалили машину. Йому довелося продати бізнес, квартиру – більш-менш вдало. Ми зробили тут ремонт і вирішили купити скромний будиночок за містом…

– І чого ж ви всю ніч не спали?

– Що за дивний тон, Наталю? Вислухай мене спокійно. Підхожий будинок знайшовся. Ми думали, у нас ще є час до твого приїзду, щоб привести його до ладу… Коли ти зателефонувала, ми провозилися пів ночі, щоб звільнити й приготувати кімнату для тебе. Потім ми…

– Дякую, – сказала Наталя, встаючи. – Вибач мені. Нерозумно, звичайно. Напевно, я чекала почути якесь інше «ми». Але все нормально, мамо. Я знаю, що ви з дядьком Андрієм бажаєте мені тільки добра. Спасибі за все. Вибач, я піду до себе, якщо можна. Втомилася з дороги.

То була брехня. Ніякої втоми. Уже зачинивши за собою двері, Наталя почула баритон Андрія Петровича, плюскіт води у ванній – видно, він мив руки, – тривожний голос матері. Вона розібрала жалюгідну купку своїх речей, перерахувала гроші й похитала головою, виявивши засунуту Анютою в потаємну кишеньку наплічника стодоларову купюру. Але зателефонувати й вилаяти не було звідкіля, та й узагалі для початку слід було огледітись у власному лігві.

Тут усе залишалося майже по-старому. Навіть нові шпалери й лінолеум були тих самих тонів, що й раніше: світлі, з перевагою бежевого. Її старий письмовий стіл, комп’ютер – слабенький як на сьогоднішні мірки. Наталя ступила до шафи з одягом, відчинила – там у повному порядку висіли її старі речі: сукні, спідниці, блузи, сірий блейзер, який слід було вдягати в банк, вершкового кольору піджак для особливих випадків, махровий халат.

Наталя прихопила халат і рушила у ванну, на ходу зазирнувши в кухню й запитавши в матері, де взяти рушник.

Андрій Петрович сидів за столом, сьорбаючи чай із квітчастої чашки; щойно вона з’явилася, він поставив чашку й сказав:

– Ну, привіт, дівчинко!

– Привіт! – усміхнулася вона. – Мамо, куди покласти брудне?

– У кошик. Там, у ванній. Або відразу в пральну машину… Наталю, ми скоро їдемо на кілька днів. Їжа є, все знайдеш у холодильнику. Твоя пара ключів у передпокої.

– Зрозуміла.

– Ти сьогодні куди-небудь збираєшся?

– Так, погуляю трохи, – промовила вона й замкнулася у ванній.

Коли обоє нарешті пішли, Наталя завантажила пралку, потім розвісила чисте на балконі. Порилася в шафі серед старого одягу і знайшла те, що хотіла.

Через годину вона вже крокувала міськими вулицями, начепивши сонцезахисні окуляри, з пачкою гривень у задній кишені джинсів, які раз у раз сповзали зі стегон. У першій-ліпшій крамничці Наталя купила ремінь, а в «Техноторгу» за два квартали – недорогу «дзвонилку». Присіла поблизу в скверику, вставила нову сімку й коротко доповіла Анюті. Потім сунула телефон у ліву нагрудну кишеню м’ятої бавовняної сорочки, а з правої виловила запальничку й злегка прим’яту пачку сигарет.

Мала ж бо безмір часу, і поки можна взагалі ні про що не думати.

14

У саду було ще по-літньому світло, з озера тягло прохолодою, але комашня вже кружляла під навісом.

– Нам, певно, теж пора, – упівголоса промовила Ксенія, сусідка Смагіних, звертаючись до господині.– Іване, давай, підіймайся…

– А чай? – похопилась Інна. – Ще ж і сьомої немає! Давайте по-сусідськи, у вузькому, так би мовити, колі… Бачили б ви мій торт!

– Ві-і-дставити торт! – прогудів полковник. – Ксеніє, ти тут не командуй! Нормально сидимо! Інно, де Родіон, давно щось не бачу?

– У приятеля, здається.

– Гм… А ви куди?.. – Савелій Максимович підвівся, трохи похитнувся й схопився за стільницю, ловлячи рівновагу. – Усі повтікали… Ну, коли так – тримати не буду. Піднімуся, подрімаю… потім і чай…

Інна Семенівна провела сусідів до воріт, а повернувшись, присіла поруч із Федоровим – тільки він і лишався за столом.

– Це в його стилі,– сказала вона. – У таких випадках із Савелієм краще не сперечатися: поспить пів години, і знову як огірочок. Ти чимось засмучений?

– Марти досі немає.

– Та ну… Особливо хвилюватися нема чого – погода чудова. Не смикайся, Сергію, через дрібниці, скоро з’являться! Налий мені ковток коньяку. Посидимо п’ять хвилин спокійно, поки комарів немає…

Інна потяглася до вимикача, під полотняним навісом спалахнула пара світильників. Їхнє холодне сяйво змішалось із зеленувато-рожевим вечоровим світлом. Дійсно свіжішало, і Федоров подумав, чи не сходити за піджаком, але тут повернулась Олександра, кинула йому на коліна піджак і обурено заявила:

– Ось воно, твоє виховання! Дівчисько коїть що заманеться, на рідних їй начхати…

Вона важко опустилася в пластикове півкрісло, кутаючись у незнайому пухнасту кофту.

– Не я ж її відпустив! – огризнувся Федоров. – І з нею Валентин, між іншим. Є в нього голова на плечах?

– Голова! – пирхнула Олександра. – Марта твоя хоч кого змусить зробити по-своєму.

– Сашо, припини!

– А ти в курсі, що Валентин і плавати як слід не вміє? І холоднішає вже, а вона в самій футболці…

– А я тут до чого? – нарешті обурився Федоров.

– Як завжди – ні до чого! – відрізала дружина й відвернулася.

– Не сваріться через дрібниці,– втрутилась Інна Семенівна. – Погода тиха, хвиль немає. Рибалок на озері повно. Скоро повернуться.

– Інно, – заспокоюючись, промовила Олександра, – ти ж розумієш, що через цю дурість нам доведеться у вас заночувати. А як до цього поставиться Савелій?

–