Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

— Привіт, — відповідаю Андрію.

— Я тебе не бачив сьогодні. Чому? — запитує без привітання.

— Бо я захворіла й лишилась вдома.

— Справді? — дивується. — Полю… — на декілька секунд замовкає, — я хотів перепросити. Вибач, я неправильно себе поводив. Просто не бачу твоєї симпатії. Ти відштовхуєш мене. Не хочеш бути зі мною?

— Я тобі пояснювала…

— Так-так, я пам’ятаю. Крихітко, не гнівайся. Я скучив,— від цих слів навіть самопочуття миттєво стає кращим. — Мир?

— Мир, — усміхаюсь, радіючи, що він зателефонував. Ми ще трохи спілкуємось, а потім він біжить у якихось своїх справах.

Випиваю малиновий чай й сідаю займатись. Застуда застудою, але готуватись потрібно, щоб все гарно скласти й поїхати в гості до Дашки. А після примирення з Андрієм я відчуваю, що все буде добре. Яка я все-таки залежна від настрою. Пів дня хотілось плакати, а зараз — усміхатись, не зважаючи на температуру й біль в усьому тілі. Може, це кохання? Велике, чисте й справжнє? Як в Ліззі й містера Дарсі. Вони пішли проти долі заради свого почуття. Мені дуже хочеться, щоб таке кохання існувало в реальному житті. Таке просто неможливо вигадати. Я впевнена на сто відсотків, воно має існувати…

— Поліно, а ти куди збираєшся? — здивовано запитує мама, побачивши мене біля дзеркала.

— Домовилась з Іванкою зустрітись й трохи прогулятись, — озвучую давно заготовану відповідь.

— Ввечері? Чому не вдень? Надворі холодно, а ти тільки одужала, — говорить незадоволено.

— Емм, я знаю мам, тому тепло одягнусь. Просто дуже багато новин в університеті, хочу все знати. Ми посидимо десь в кафе, я навіть не встигну змерзнути. Не можу вже вдома сидіти, цілий тиждень провела на самоті з підручниками. Я недовго, — дивлюсь на неї, бачу невдоволення на обличчі, але вона більше нічого не говорить.

Одягаю джинси й светр, бо у спідниці мене точно не випустять з дому. Закутуюсь в пуховик й навіть надягаю шапку, бо більше не хочу цілий тиждень валятись в ліжку.
Поспішаю спуститись, бо Андрій вже чекає в автівці. Сьогодні ми йдемо на вечірку до Давида. Його батьки кудись там полетіли відпочивати, а він влаштовує дискотеку для своїх.

Живе Давид у досить великому й гарному будинку. Народу всередині небагато, схоже тут і справді тільки свої. Ми заходимо, тримаючись за руки, й одразу привертаємо до себе увагу інших присутніх. Та Андрій ігнорує їхні погляди й проводить мене на кухню, де застаємо господаря помешкання. Вітаємось й хлопець відкриває для нас дві пляшки пива. Я взагалі не п’ю цей напій і куштувала тільки один раз, заради цікавості. Тому знову куштую, не відчуваючи захвату, й ставлю пляшку на стільницю. Підходять ще якісь дівчата й Андрій мене з ними знайомить.

В ході спілкування дізнаюсь, що одна з них двоюрідна сестра Давида. Дівчата веселі, щебечуть про своє навчання та про якогось невідомого мені хлопця. Поки Андрій відходить поговорити з Давидом, мені не так сумно у їхній компанії. Роблю ще ковток пива й помічаю, що прийшла Ілона. Вона обводить поглядом присутніх й помічає мене. А я навіть задоволена, що зараз ми поговоримо, бо мені хочеться знати правду. Якщо у нас серйозні стосунки з Андрієм, я повинна розібратись для себе в ситуації з його колишньою. Не хочу гнівних поглядів у свій бік, бо не відбивала в неї Андрія.

— Ну, привіт, сіра мишко, — говорить до мене, коли підходить. У голосі чути виклик й зневагу. Це ще раз доводить, що вони розійшлись зі скандалом.

— Привіт, Ілоно, — мені немає за що її ненавидіти, тому намагаюсь бути ввічливою.

— І як воно, зустрічатись з чужим хлопцем? — обпирається об стільницю й не зводить з мене погляду.

— Тобто? — запитую здивовано, але почути відповідь мені не дає швидка поява Андрія.

— Крихітко, — хапає мене за талію й притискає до себе, — я вже скучив. Нахиляється й цілує мене при всіх. Мені незручно, бо поряд стоїть його колишня дівчина.

— Чекай, — розвертаюсь до неї, але вона пішла.

— Друже, ти б припиняв цей цирк, — говорить йому Давид і теж йде.

— Про що він? — уважно стежу за його емоціями.

— Схоже, тут більше немає моїх друзів, — говорить роздратовано й бере мене за руку. Бачу, що йому образливо і стає шкода, що я стала причиною його сварки з друзями. — Ходімо, вип’ємо десь кави, а потім я відвезу тебе додому.

— А ти?

— Теж до себе поїду. Ти ж не захочеш зайти до мене в гості? — в словах чути надію і я роблю те, про що одразу шкодую.

— Захочу, — кажу тихо, але він мене прекрасно чує. Нахиляється, лишає на щоці легкий поцілунок й веде на вихід з будинку. Коли одягаюсь, в кишені починає дзвонити телефон. На екрані фото Іванки, тому незручно проігнорувати.

— Іванко, щось термінове? — відповідаю й виходжу на вулицю за Андрієм. Мороз одразу пробирається під розстебнутий пуховик. Щільніше закутуюсь й поспішаю за хлопцем.

— Як твоє здоров’я? Ми можемо завтра десь зустрітись? — запитує подруга.

— Щось термінове? — аж зупиняюсь від її серйозного тону. — Я в понеділок буду на заняттях.

— Ні. Бажано поговорити у спокійній атмосфері. Університет — не те місце.

— Добре. Еее, — не можу сконцентруватись на розмові, бо Андрій вже чекає біля авто. — Я завтра тебе наберу.

— А ти не вдома?

— Ні, я з Андрієм, — не бачу сенсу приховувати від Іванки. — Я побігла, бо він чекає. Наберу, — кидаю в слухавку й підходжу до хлопця. Вона ще щось говорить, але я відхиляю виклик.

— Сьогодні жодних телефонів, тільки ми, — говорить з усмішкою й притискає до себе. — У нас буде чудовий вечір.