Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бачив його погляд, коли ви танцювали. Та я й не здивований, ви так обіймались, — рже хлопець, намагаючись прикритися склянкою.
— Замовкни.
— А чи не заради цієї красуні ми банк змінили? — ще одна хороша риса: швидко кумекає.
— Отже, він зрозумів, що у мене види на його доньку.
І Кирило схвально киває головою.
Ну що ж... Може, так навіть краще.
— Не дай боже, ще одружитися тебе змусить, — заливається сміхом Кирило.
А я вперше задумуюсь про те, чи готовий взагалі до шлюбу. До сім'ї, дітей. Ніколи не думав про це. Мабуть, у тридцять вже хочеться сімейного затишку, щоб вдома чекала дружина, взяти на руки сина. Так, саме сина. Я б хотів…
Але немає часу про це навіть мріяти. Робота, бізнес, компанія, гроші… А все інше — потім. А коли ж настане це потім?
— Чого задумався? — питає Кирило.
— Про життя.
— Старієш, чувак.
Хмикаю у відповідь. Мабуть.
***
До вечора розбираю договори з постачальниками ресторану і перевіряю звіти.
Цей ресторан не був моєю справою. Мій бізнес — це морозильне обладнання. Ось в тій галузі я знаю всі ходи й виходи. Знаю, як перевірити, з ким працювати та звідки привозити.
А “FLINT” — це дітище мого найкращого друга. Він вмовив мене стати партнером. Початковий капітал ми поділили порівну. І хоч я не збирався ні на що претендувати, Артем наполіг оформити по документах мене як співвласника.
Як він тоді сказав: “У разі чого я буду спокійний”.
І це “у разі чого” настало півтора року тому, коли Артем їхав з чергової заміської вечірки. Зима, ожеледиця, видимість нульова, а хлопець гнав. Він любив це діло. Та й випити любив.
Його не змогли врятувати, хоча до лікарні довезли. І я був першим, хто туди примчав.
Він був для мене як брат. Разом з садочка. Ближчої людини у мене не було...
Коли лікар сказав, що його не стало, з другом пішла частина моєї душі. Спочатку хотів продати це місце. Стерти з пам'яті, щоб нічого не нагадувало про хлопця. Але не зміг.
Ресторан виявився в занепаді. Борги, кредити, постачальники відмовлялися привозити хоч якісь продукти.
Але від Артема я ніколи не чув про ці проблеми. Та й грошима він просто смітив. А будь-який бізнес потребує інвестицій.
Довелося все доводити до ладу. Робити деякі зміни в плануванні, набирати новий персонал, ремонти, реклама. І поки це все робив, зрозумів, що не продам цей заклад. Навпаки, я зроблю все, щоб він процвітав. В пам'ять про нашу дружбу.
Роблю великий ковток віскі й морщусь від того, як пече горло. Але на душі стає легше.
У двері стукають. У кабінет заглядає Мирон.
— Давиде Нестеровичу, кур'єр приніс пакунок. Ось, — простягає мені сірий картонний пакет.
— Дякую.
Киваю охоронцеві та забираю доставку.
Кладу пакет на столик, а коли відкриваю, то губи розтягуються в усмішці. Зверху лежить моя біла сорочка. Одразу помічаю, що випрана. А під нею теплі капці та невелика коробка цукерок. Схоже, це подяка Ніні Юхимівні.
Тільки одну річ я тут не бачу. Моя толстовка…
Невже вирішила собі залишити?
Ця думка гріє моє его. А якщо чесно, то від думки, що Саша одягне мій одяг на своє тіло стає тепло. І те, що вона залишила кофту в себе — до біса приємно.
Кличу до себе Ніну Юхимівну, повертаю їй речі, а також віддаю цукерки, на що та розпливається в усмішці й, попросивши переказати подяку Саші, покидає кабінет.
Звісно, перекажу.
Дістаю мобільний і строчу повідомлення.
“Ніна Юхимівна переказує вдячність за цукерки.”
Давно я ні з ким не спілкувався так, як з нею. Дзвінки, повідомлення. Обійми по кутках... Зазвичай у мене все простіше. Виривається смішок.
Можливо, це пов'язано з її віком. Саша молодша за мене більше ніж на десять років. І щоб бути ближче до неї, доводиться підлаштовуватися. Але мені подобається.
Подобається добиватися її, шукати з нею зустрічі. Подобаються наші розмови, її погляди…
Блін, та ну. Щось я загнув уже.
Екран телефона світиться, і я одразу відкриваю вхідне повідомлення.
“Рада, що їй сподобалося. Перекажи, що це я вдячна за її турботу.”
“Я ж не листоноша, щоб листи передавати. Приїжджай і скажи сама.”
Уявляю її очі. А потім усмішку. Але вона не приїде. Через батька...
“Не можу. У мене багато навчання.”
Я знав що вона вигадає будь-яку причину. Але так хочеться побачити її. Не можу тримати себе в руках.
“Буду біля задніх воріт через пів години.”
Надсилаю і виходжу з кабінету. Мені ж не п'ятнадцять. Я не збираюся ховатися від злих татусів. І через дурні заборони не бачити дівчину, яку… Яку що?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В моїх думках , Ясміна Лав», після закриття браузера.