Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

У моїй колонці було близько 600 слів, і 50 з них я присвятила Тоні.

Ці 50 слів змінили його життя. Після того як мою колонку надрукували в газеті, його почали запрошувати як фотографа по всьому місту. Щороку я бачу його на засіданні клівлендської Торговельної палати, де сотні ініціаторів та ідейних натхненників збираються задля співпраці.

Тоні офіційно працює фотографом і фотографує сенаторів, мерів та керівників компаній.

Щороку він підходить до мене, щоб потиснути руку й подякувати за свою кар’єру.

А я дякую йому — бо він нагадує про те, що є дійсно важливим у кар’єрі для мене.

Урок 22

Якщо можеш комусь допомогти — допоможи

Якщо можеш завдати комусь болю — не роби цього

Протягом років на моїй офісній кабінці висіла наклейка для бампера зі словами: «А як ти змінюєш світ на краще?»

Я прикріпила її, щоб підбадьорити себе після того, як багато читачів газети почали скаржитися на колонку, присвячену захисту бідних і слабких людей.

Та наклейка слугувала для мене нагадуванням, що я маю зосередитися на своєму справжньому покликанні — робити те, що до снаги Регіні Бретт. Робота потрібна не лише для того, щоб оплачувати рахунки та заробляти на життя. Завдяки їй ми можемо щось змінити. Який відбиток ти залишиш по собі наприкінці робочого дня? Чи саме таке враження хочеш справити на колег, клієнтів, відвідувачів?

Колись я почула такі слова: «Одного дня ти станеш спогадом для інших. Роби все, що можеш, щоб він був приємним».

Я не завжди впевнена в тому, що стану приємним спогадом. Коли я працювала газетною репортеркою, мені часто давали завдання телефонувати людям, щоб узяти в них коментарі щодо надзвичайних новин. Якось я зателефонувала до одного офісу, щоб зібрати інформацію про чоловіка, який загинув унаслідок нещасного випадку. Дівчина, з якою я розмовляла, не знала, що її друг загинув. Я почувалася просто жахливо, бо хтось знайомий зміг би повідомити їй цю новину більш тактовно і м’яко.

Іншого разу ми висвітлювали наслідки бунтів у в’язниці Лукасвілля, штат Огайо. Щоб придушити бунт у виправному закладі Південного Огайо, викликали Національну гвардію. Тоді загинули семеро в’язнів. Редактор попросив мене зателефонувати до жертви одного з загиблих. Десять років тому він викрав її і зґвалтував, приставивши ножа до горла.

Мені було дуже лячно робити цей телефонний дзвінок. Чи не спричинить він іще більше болісних відчуттів? Перш ніж набрати її номер, я помолилась. А коли запитала, що вона відчуває, дізнавшись про його смерть, пролунав зойк. Вона не знала, що він загинув під час бунту.

Жінка почала сміятися й плакати. З моменту нападу вона завжди боялася, що одного дня його випустять із в’язниці. «Я прокидаюся від власного крику, у мене часто болить голова. Мені сняться жахіття», — розповіла мені вона. Дізнавшись, що його вже немає, вона відчула полегшення. «Це справжнє благословення».

Вона подякувала мені за те, що я повідомила їй про це і змінила її життя на краще. Жінка не звертала уваги на новини, присвячені бунту, і ніхто з її найближчого оточення не знав про зґвалтування, що трапилося десять років тому.

Іноді буває складно визначити, як ти чиниш — добре чи погано? Одного разу я написала колонку, у якій хвалила дитину за те, що вона викликала поліцію, знайшовши у своєї матері наркотики. Можливо, ця мати могла отримати допомогу, і для неї все не закінчилося б так, як для іншої матері-наркоманки, яку вбили. Вона залишила сиротами двох синів. На жаль, у статті я зазначила імена цих хлопчиків. Їхні імена вже потрапляли на сторінки газети, однак мені було не обов’язково робити це знову.

Я зберегла два гнівні листи, що їх тоді отримала. Перший — від учителя п’ятого класу, у якому навчався один із хлопчиків: «Ваша стаття не просто підняла на поверхню жахливі подробиці смерті їхньої матері (дитина навіть про них не знала), це ще й припущення, що хлопчики знали, що відбувається з їхньою матір’ю, і мали б видати її поліції… Я прошу вас не робити таких оцінних суджень у майбутньому, особливо коли йдеться про почуття дітей».

Директор школи теж мені написав. У цілому він погодився з моїм аргументом, але зауважив: «Ви долучилися до того, щоб знову зробити цих дітей жертвами… Те, що ви зазначили їхні імена, звело нанівець місяці роботи психологів, учителів, родичів та друзів, які допомагали загоїти ці рани».

Випадок із тією колонкою став для мене важливим уроком: якщо хочеш комусь допомогти — допоможи. Якщо можеш завдати комусь болю — не роби цього.

Якось я написала веселу колонку про напіврозвалений будинок, у якому моя дочка жила в кампусі з вісьмома студентами й однією жінкою. Холодильник жахливо тхнув, і я пожартувала, що попереднім власником цього житла був Джеффрі Дамер[9]. Мені зателефонував розлючений читач, щоб нагадати, що перша жертва Дамера була з району Акрона. У своїй наступній колонці я вибачилася за цей жарт.

Тепер, коли я закінчую писати колонку, я «пропускаю» її крізь свій «духовний сканер». І молюся над нею. Промовляю молитву святого Франциска і прошу, щоб милість Божа не дозволила мені комусь зашкодити.

Коли якась із моїх колонок допомагає людям, вони носять її у своїх гаманцях, прикріплюють на холодильники, вкладають у Біблію, надсилають її своїм тітонькам чи дядечкам, цитують у проповідях та передруковують в інформаційних бюлетенях або блогах.

Один чоловік, який працював на заводі, зателефонував мені о третій ночі після того, як прочитав колонку, присвячену робочій етиці мого батька — «синього комірця». Він сказав, що усвідомлює той факт, що не зможе залишити своїм дітям великих грошей, однак коли він побачив, що моя колонка віддзеркалює його цінності, то зрозумів, що́ саме вони успадкують. «Мені дуже сподобалася колонка, яку ви присвятили своєму батькові, — сказав він. — Я прикріпив її всередині свого ящика з інструментами, щоб вона повсякчас нагадувала мені, чому я займаюся саме цією справою».

Одна жінка надіслала мені листівку зі словами: «Якби я була письменницею, я б хотіла знати, що люди думають про мою роботу. Той, хто стоїть на сцені, чує аплодисменти; я хочу, щоб ви знали, що у Вустері живе 70-річна бабця, яка вам аплодує».

Один батько запросив мене до себе додому через кілька годин після того, як його