Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Ці статистичні дані чітко показують, що карта середнього класу була змінена жінками, які відмовилися від своєї традиційної ролі доглядальниці у зв’язку з економічною необхідністю мати двох годувальників для підтримки сім’ї середнього класу. Чоловіки перестали виконувати свої традиційні ролі годувальників, але залишилися неготовими та неспроможними працювати у сфері догляду. Якби догляд за іншими почали цінувати й належно оплачувати, це могло б стати більш привабливою роботою для чоловіків та допомогти зміцнити середній клас.

Жінки будь-якого кольору шкіри

Зосередження на догляді, як і на конкурентній боротьбі, допускає можливість, що білі жінки, особливо з вищого класу, почують голоси інших небілих жінок. Протягом багатьох поколінь для афро­американок догляд та заробляння грошей перебувають на одному місці. Вони звикли заробляти собі на життя або підтримувати власні сім’ї, піклуючись про інших людей. Як пише Лонні О’ніл Паркер: «Суспільство ніколи не докладало зусиль{169}, щоб чорна жінка зосталася вдома й піклувалася про своїх дітей. Вона завжди працювала, і її робота ніколи не існувала окремо від материнства».

Жоден афроамериканський мислитель чи письменник не може говорити про афроамериканських жінок відокремлено, крім Тейгі Сміт, письменниці та продюсерки новин, яка підкреслює заяви Елісон Вульф, що фемінізм для елітних жінок поглибив «гендерний розподіл» у цілому:

Я проголосила себе вуманісткою{170}, коли зрозуміла, що фемінізм білих жінок насправді не стосується моїх потреб, доньки чорної, одинокої робітниці на дому. Я відчувала, що історично білі жінки тяжко працювали, щоб визволитися з-під ярма домашньої роботи та догляду за дітьми, в той час як жінки інших кольорів шкіри мили їхні кухні та піклувалися про їхніх дітей. Коли я усвідомила, що фемінізм значною мірою звільнив білих жінок за рахунок жінок інших кольорів шкіри, я принципово не змогла називати себе феміністкою.

З цієї точки зору, бути спроможним залишитися вдома та виховувати своїх дітей — це інший вид визволення. Праця багатьох афроамериканських феміністок насправді пропонує сильний, позитивний та утверджуючий погляд на материнство. Вони зображують материнство як джерело сили, а не покарання, що дає можливість відмовитися від негативних стереотипів, а не приймати їх. Афроамериканські письменниці Гвендолін Брукс, Маріта Голден та Еліс Вокер описують способи, якими дитина наділяє жінку «внутрішньою силою{171}, щоб говорити, бути почутою та висловлювати почуття».

Вокер пише про це у своїй сильній ритмічній прозі:

Не моя дитина скаже мені{172}: в мене немає жіночності, яку білі жінки повинні підтвердити. Не моя дитина скаже: у мене немає прав, які чорношкірі чоловіки мали б поважати. Не моя дитина очистить моє лице від його-історії та її-історії, щоб залишити мою-історію-таємницю. Моя дитина любить моє лице і закарбує його на кожній сторінці, якщо зможе, як і я любила лиця моїх батьків понад усі інші... Ми разом: моє дитя і я. Матір та дитя, але насправді сестри, проти всього, що позбавляє нас усього, ким ми є.

Піклування тут постає джерелом сили, росту та самореалізації як для того, хто піклується, так і для особи, про яку піклуються. Дитина дає матері/батьку почуття гідності та мети, а матір/батько дає дитині надію на краще майбутнє.

Звичайно, я не можу говорити за небілих жінок, я лише можу спробувати почути їх. Багато хто походить з культур, де наголос на сімейних зв’язках набагато більший, ніж у білій англо-саксонській протестантській культурі. Оскільки в Сполучених Штатах багаточисленне латиноамериканське населення, то, наприклад, догляд за великими сім’ями, що посідає значне місце в латино­американській культурі, мав би стати суттєвою частиною американської культури також. Афроамериканська культура теж робить великий наголос на піклуванні за родичами, а не лише за близькими членами сім’ї, як це заведено у культурі білих.

З часом догляд буде цінуватися значно вище, як робота, яку традиційно виконували небілі жінки, і це прочинить двері багатьом новим дискусіям. Звісно, вони будуть різними. Але принаймні вони допоможуть нам відмовитися від переконання, що досвід білих заможних жінок Америки — це еталон фемінізму.

Догляд за межами сімей

Одинокі люди теж потребують балансу. Кейт Болік, авторка книжки «Незаміжня жінка: творення власного життя» зазначила на сайті Atlantic, що ви працюєте в офісі незалежно від сімейного та гендерного статусів і «повертаєтеся додому дуже пізно{173}, не займаєтеся спортом і витрачаєте багато грошей на посередньої якості їжу, ви щоразу повільно помираєте під час довгого й безглуздого засідання». Мій колишній студент, що працює у дипломатичній службі і є неодруженим, відзначив, що його одружені колеги боролися з останніх сил, щоб не отримати підвищення на складні, непевні посади, які не передбачали асистента. «Хоча перед одинокими людьми{174} не стоять сімейні вимоги, це не означає, що ми йдемо на менші жертви або ж отримуємо задоволення від таких посад», — написав він.

Що стосується догляду та неодружених людей, то існує кілька різних думок. По-перше, чимало неодружених чи бездітних відчувають образу, коли їх ігнорують у розмовах на тему роботи-сім’ї, оскільки всі звикли вважати, що піклування стосується лише батьків. Але ми любимо і піклуємося про різних людей у нашому житті й наших великих чи маленьких сім’ях. Знайти час, щоб побути з другом, який лікується чи помирає від раку, має бути так само важливо або важливіше, ніж відвідати футбольну гру вашої дитини.

По-друге, існує переконання, що люди, які не мають сім’ї, не мають причин хотіти йти додому. Але навіть з точки зору продуктивності, вони працюватимуть краще, якщо відпочинуть і отримають заряд. Піклування теж має багато сторін. Піклування про членів вашої спільноти: церкви, храму, мечеті, організації YMCA, місцевого магазину, малої ліги, організації великих братів та сестер та багато інших займає інше, але не менш важливе місце в спектрі піклування, як і сімейні обов’язки.

І по-третє, мабуть, найменш усвідомлене — це важливість піклування про себе самого. Люди покоління 2000-х наполягають на тому, що перед тим, як заводити сім’ї, вони «хочуть пожити». Вони розуміють, що піклування про себе, догляд за тілом за допомогою регулярного спорту та догляд за розумом і душею за допомогою діяльності, яка розвиває їх за межами роботи, має важливе значення для здоров’я та щастя протягом усього життя. Можливо, вони були змушені прийти до цього у зв’язку з різко обмеженими можливостями роботи, з якими вони зіткнулися під час Глобальної рецесії